— Дочко, а як мені дохтура знайти?
— Вам у медпункт? Ідіть прямо, тоді повернете вниз. Там біля пам’ятника він і буде.
Подякувала, пошкандибала далі, не помічаючи, що кошик із Сірим розідрав ногу до крові.
Медпунктом виявився новий будинок, обкладений білою цеглою. На східцях курив кремезний червономордий чолов’яга в білому халаті. У баби Гальки де й сили взялися, тільки-но побачила його. Підійшла, привіталася.
— Синок, мені б дохтура…
— Ну я доктор, бабо. Що з вами? Слухаю. — Фельдшер сплюнув і кинув недопалок цигарки на клумбу з рожевими петуніями.
— Не зі мною… Ось, глянь, він захворів. — Баба відгорнула рушника, яким було накрито кошик із Сірим.
— Не зрозумів, що там? — перепитав чоловік, заглядаючи досередини. — Кіт, чи що?
Баба мовчки закивала. Фельдшер подивився на неї як на інопланетянку.
— Ну і нащо ви його сюди приперли? Було-було, а такого ще не було, — розреготався він. — Що йому — уколи робити чи клізму ставити? Не морочте, бабо, голову ні собі ні людям! Він скоро сам здохне, а ви з ним носитесь як із писаною торбою! Мене он хворі чекають, а я ваші котячі побрехеньки слухаю! Ну, було-було, а такого ще не було…
Фельдшер пішов досередини і гримнув дверима, залишивши розгублену бабу стояти на порозі. Вона ще хвильку потупцювала на місці, витерла очі кінчиком хустки, взяла в руки кошик та й пішла геть. Її згорблену скорботну постать ще довго було видно з порога медпункту.
— Ну, було-було, а такого ще не було, — повторив, дивлячись на неї, чолов’яга в білому халаті, вийшовши на черговий перекур.
…Надворі було задушливо. Збиралася гроза, і в далеких спалахах блискавки ліс за хутором здавався хижим, ворожим і небезпечним, як дикий звір перед атакою.
Стоячи на колінах, баба Галька сапкою довбала землю в садку під грушею. Поряд з могилою свого найстаршого, безіменного сина вона копала могилу для Сірого. Ударив грім. Баба беззвучно плакала. У спалаху блискавки видно було, як течуть сльози її зморшкуватим обличчям, змішуючись із першими краплинами дощу. Небо плакало разом з бабою.
Метросіті
— Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — «Історичний музей».
Вагон метро жадібно проковтнув Іванку, хижо клацнувши за її спиною зубами металево-скляних дверей. Щоденний ритуал — поїздка в натовпі — не приносив задоволення, проте не викликав і відрази. Кілька хвилин вона ледве трималася на ногах від уривчастого руху електрички, яка то швидко мчала темним тунелем, то різко стишувала хід.
— Станція «Історичний музей». Кінцева станція.
Вагон позіхнув, широко роззявивши двері, й Іванку, неначе рибину під час припливу, винесло квапливе людське море. Виборсавшись із натовпу, який повнолюдною рікою поплив у бік переходу на іншу станцію, вона cховалася під колоною, перечікуючи, доки розійдеться юрба.
Другокурсницю Іванку в університеті вважали дивачкою. Мабуть, на це прирекли її батьки, назвавши доньку нетиповим для Харкова ім’ям. «Іванка? — здивовано вигинала підфарбовані брови-ниточки завідувачка дитсадка, вдивляючись в обличчя малої, немов очікуючи побачити на ньому докази Іванчиного іншопланетного походження. — Ніколи не чула». «Іванка? — дивувався директор школи в костюмі “з полиском” і пригладжував долонею акуратно підстрижену шевелюру. — Це нова мода на імена?» «Іванка? — перепитували одногрупники в університеті і кривилися: — Ти з села, чи що?» Проте відповідь була набагато простішою: Іванчині батьки чекали на сина, і поява дівчинки стала для них сюрпризом, тож вони не стали довго морочити собі голову, а вдягнули доньку в блакитну одежинку та переінакшили для неї хлопчаче ім’я.
У дитсадку та в молодших класах школи Іванку дражнили Ванькою, від чого її гарненьке личко мало не щодня вмивалося гіркими сльозами образи. «Ванька» перетворилася на «Іванку» в дев’ятому класі з легкої руки та слова популярного в школі старшокласника, який раптом запропонував їй зустрічатися. Перелякана такою увагою до своєї персони, вона тиждень просиділа вдома з температурою, що взялася нізвідки і так само зникла в нікуди. Після повернення Іванки до школи всі як одна однокласниці, ховаючи в очах заздрість, захотіли з нею дружити, а однокласники навперебій писали їй записки з освідченнями в коханні. Однак раптова популярність, яка впала на неї, як сніг за комір, зробила Іванку ще відлюдькуватішою. Звикла до самотності, вона так само воліла бути сама із собою, а не з кимось іншим. Зрештою, знехтуваний та ображений старшокласник спромігся відновити свою репутацію шкільного мачо, удавши, що любовне фіаско спіткало не його, а Іванку, нібито вона першою стала змагатися за його увагу.