Дорогою тримала коробку на колінах, не хотіла ховати далеко. Нарешті блокпост. Уже немає тут розслаблених вайлуватих хлопців, замість них — чорні й напружені. Не видно й дітей. Ліда пригощає бійців сигаретами, щоб трохи розрядити обстановку. Куриво беруть, проте на контакт ідуть неохоче. Вона не здається, складає губи у фірмову усмішку.
— А раніш тут у вас багато дітей бігало… — протягує, чекаючи, що хтось із хлопців відгукнеться.
— Бігало, — похмуро погоджується один, решта мовчки курять.
— А тепер що — відвадили? — не здається Ліда. Їй кортить віддати подарунок малій.
— А тепер, подруго, по шапках нам настукали, — найговіркіший боєць докурює і спльовує на мокру землю. Починається дощ.
— За що? — не розуміє.
— Дівча тут одне тинялось, як оказалось, папаша її якась шишка в де-не-ер. Приїхав малу забирати, сука… Три трьохсотих у нас було, один тяжолий. Вижив, слава Богу. Проїжджайте вже, — з-під каски зиркнув на Ліду чоловік.
Забувши викинути недопалок, вона бреде до машини, у яку завантажились її хлопці. Раптом озирається — і питає говіркого:
— А у вас діти є?
— Нема, — розгублено відповідає той.
Хтось із бійців кидає:
— А шо, є пропозиції? Можем зробить! — Вони голосно регочуть.
— І в мене нема… Але будуть. Двоє, хлопчик і дівчинка. Неодмінно будуть… — шепоче, але її вже не чують. Збуджено розмахують руками, сиплять їй услід солоними солдатськими жартами.
Ліда дивиться, як за вікном авто пролітає мокрий, скалічений війною Донбас. Сонце на заході запалило небо жовто-гарячою пожежею. Буде новий день, буде й життя.