Ця історія швидко забулася, але після неї однокласники дивилися на Іванку вже іншими очима. Справді, який же вона Ванька? Доволі симпатична дівчинка, з іще по-дитячому кругленькими щічками, але вже привертає погляди, як будь-яка гарна жінка, тим паче блондинка. На блідому — аж до синіх прожилок — обличчі великі блакитні очі здавалися метеликами з екзотичних країн, що лише на мить сторожко присіли на квітку і будь-якої миті готові зірватися, змахнути яскравими крильцями та зникнути в нетрях диких тропічних лісів. Коли Іванка хвилювалася, соромилась чи лякалася чогось, метелики розгублено пурхали туди-сюди, наче билися об невидиму скляну перешкоду. З-під довгого білявого волосся виглядали вушка. Іванка ненавиділа їхні розмір і форму й через те ніколи не збирала волосся, хоча насправді ці милі ніжно-рожеві вушка робили її схожою на казкового ельфа й викликали мимовільні усмішки на вустах оточення.
Щодня Іванка мусила їхати на лекції в універ, який для неї обрали батьки. Ходила туди не з примусу, а за інерцією, бо з дитинства звикла, що вони все вирішують за неї. Колись давно Іванчині батьки були вчителями, але в скрутні дев’яності різко змінили сферу діяльності та зробилися «торгашами». Найпершим спогадом її дитинства були величезні картаті сумки, у яких вони возили товар із Туреччини. Ці сумки, немов гірський хребет, перерізали навпіл їхню тодішню однокімнатну «хрущовку», відтинаючи минуле від майбутнього.
У минулому залишились кілька підручників та стосик різнокольорових учнівських зошитів, майбутнє ховалося під купою одягу з іншого берега Евксінського Понту. На дні тих незліченних поліетиленових сумок, мабуть, і загубилася їхня сім’я, залишились троє людей, поєднаних родинними зв’язками та спільним майном. «Мейк мані, хані!» — улюблений батьків вислів навіть висів прямісінько над подружнім ліжком. Можливо, саме через любов до нього Іванку й відрядили навчатися на факультет іноземних мов, де вона щодня продиралася крізь хащі англійських слів, що, мов набридливі бджоли, атакували її голову і вдень і вночі.
Чеберяючи переходом, який знову був переповнений людом, вона раптом подумала, що не знає, про що говорити з батьками. Саме говорити, а не коротко відповідати за вечерею на щоденні запитання про навчання, якими прицільно стріляла в неї мати, перевіряючи доцільність інвестицій у доньку. Вічно заклопотані батьки зі своїми нескінченними розмовами про магазин, у який із часом переріс картатий бізнес, здавалися Іванці такими ж чужими, як усі ці незнайомці в метро. Іноді їй хотілося крикнути: «Вільна каса!» — щоб хоч якось привернути їхню увагу. Вона вже не пам’ятала, як усміхаються нафарбовані губи мами чи як мружиться від щастя тато, до зморшок у кутиках очей. Хоча ні, пам’ятала. Одного разу, вештаючись після лекцій вулицями міста, зігрітого за день іще теплим осіннім сонцем, побачила в центрі батькову машину. Чогось зраділа і побігла до неї, але, добігши майже впритул, відсахнулася. На передньому пасажирському місці сиділа не мати, а густо нафарбована брюнетка, на вигляд Іванчина ровесниця. А потім вийшов батько. Він усміхався. Широко, щиро і беззахисно, не як статечний власник магазину, а як закоханий підліток. У автівці він щось поклав у руки брюнетці, від чого та зраділа й кинулася обіймати його за шию. Іванка підвела погляд на будинок, із якого вийшов батько. Перед очима застрибали кучеряві золоті літери: «Ювелірний».
Після цього випадку вона стала жаліти матір, хоча вони ніколи не були близькими настільки, наскільки можуть бути лише рідні жінки, одна з яких дала початок життю іншої. Однак згодом зрозуміла: так само, як батько щасливий з молоденькою коханкою, мати була щасливою від володіння грішми. Коли вона рахувала купюри, її очі палали хижим блиском, а на вустах блукала замріяна усмішка.
Після закінчення лекцій Іванка зазвичай вешталася вулицями або каталася перехресними лініями підземки, спостерігаючи за людьми. Після вступу до універу батько спочатку підвозив її на навчання зранку, увечері ж вона діставалася додому сама, а згодом, умотивувавши заторами на дорогах, порадив доньці їздити на метро. Утім, Іванка була не проти. Метро їй подобалось. Навіть не так метро, як люди, яких можна тут зустріти. Крім вічно заклопотаних сірих облич та згорблених спин, чи не під час кожної поїздки обов’язково траплявся хтось цікавий та неординарний.