Зціпивши зуби, я вирівнялась за Йорґеном, ми обкрутилися довкола великого уламка і погналися за двома креллами, які переслідували ФМ, поливаючи її вогнем. Вона відчайдушно ухилялася, уникаючи пострілів, але два однаково влучили їй у щит.
— ФМ, зрізай праворуч! — скомандував Йорґен. — Дзиґо, готуйся стріляти!
Ми виконали його наказ, діючи як єдиний злагоджений механізм. ФМ обкрутилася довкола уламка, а ми з Йорґеном розлетілися в боки, відрізаючи її від переслідувачів. Коли я зупинилася, Йорґен запустив ІМІ, а я вистрілила, збивши одного крелла. Інший кинувся навтьоки.
Я загарпунила Йорґена, і ми разом повернулись до ФМ, яка пригальмувала, щоб возз’єднатися з нами. Відтак ми обидві зайняли оборону навколо Йорґена, поки він перезаряджав щит.
І тільки тоді я збагнула, що ми зробили. Довгі години тренувань зробили свою справу. Як казав Сунь-дзи: «Успішна армія вступає в бій тільки після того, як забезпечить собі умови для тріумфу»[3]. Нарешті я почала розуміти, що це означає.
З того, що я бачила на полі бою, наші сили були приблизно рівні з креллівськими, до яких надійшло підкріплення. Мені хотілося йти в наступ, але я не розбивала строю і відтягувала на вогонь, плутаючи ворога.
Я була поглинута боєм, аж доки краєм ока не помітила дещо. Великий корабель за повільним уламком. Я не шукала його навмисне, але мій мозок — навчений довгими тренуваннями — сам вичислив його.
— Схоже на бомбардувальник! — оголосила я решті.
— Трясця! — лайнувся Йорґен. — Центр, ми засікли бомбардувальник на 53.1-689-12000. Він іде за довгастим уламком, який я позначаю маячком.
— Прийнято, — промовив холодний голос з передавача. Це була сама Залізнобока. Вона рідко говорила із нами, хоча майже завжди прослуховувала лінію. — Покинути позицію. Поводьтеся, ніби не бачили його.
— Адміралко, я можу його збити! — сказала я. — На такій відстані вибух не становитиме небезпеки для «Альти». Дайте добро.
— Відмовлено, — мовила Залізнобока. — Відступайте.
Спогади мої повернули в день загибелі Біма. Зусиллям зрушивши вбік заціпенілу руку, яка твердо лежала на сфері керування, разом із Йорґеном та ФМ я відступала від бомбардувальника.
— Дзиґо, молодець, — сказав мені по приватній лінії Кобб. — Окрім пристрасті, тепер у тебе з’явилася й витримка. Буде з тебе добра льотчиця.
— Дякую, сер, — відповіла я. — Але ж бомбардувальник...
— Залізнобока знає, що робить.
Ми відступили, коли ж інші загони піднялися вище. Поле бою розтягнулося, коли бомбардувальник — на якого досі не звертали уваги — опустився нижче і взяв курс на «Альту». Я тривожно слідкувала за ним, аж тут навздогін йому кинулося чотири аси з «Бистрини». Їхнім завданням було дати йому бій на безпечній відстані, аби нас не зачепило вибуховою хвилею в разі детонації бомби. Коли ж їм не вдасться його збити, ним займуться сили підкріплення, котрі перебували на підльоті.
За нашою трійцею вчепилося кілька хвостів, тож нам доводилося постійно маневрувати, уникаючи вогню. За мною погналася зграя креллів, та вже наступної секунди налетіли Йорґен з ФМ і відігнали їх. ФМ навіть спромоглася збити одного, простреливши йому щит навіть без ІМІ.
— Круто, — похвалила я її, відходячи від перевантаження. — І дякую.
Вдалині наші аси вступили в бій з бомбардувальником. Як і в день, коли загинув Бім, на захист великого корабля стала група дрібніших з його супроводу.
— Кобб, — мовила я, — вам вдалося дізнатися щось про ці кораблі, що супроводжують бомбардувальник?
— Небагато, — відказав він. — Літають вони за новим шаблоном і віднедавна завжди супроводжують бомбардувальник. Але аси дадуть їм раду, а ти, Дзиґо, пильнуй краще свою команду.
— Так, сер.
Та я не могла відвести очей від сутички з бомбардувальником. Якщо він вибухне, ми повинні бути готовими тікати, доки нас не накрило вибуховою хвилею. Тому мені відлягло, коли бомбардувальник разом зі своїм ескортом почав набирати висоту для відступу. Аси кинулися навперейми, але врешті дозволили йому піти. Я усміхнулася.
— Сос! — почувся в загальній лінії голос. — Говорить Мочар. Мого напарника збили, я без щита. Допоможіть хто-небудь!
— 55.5-699-4000! — прокричала координати ФМ.
Я повернула голову в той бік і побачила підбитого «Поко», що, тягнучи за собою слід чорного диму, відступав з поля бою. За ним неслися чотири крелли. Дати їм відрізати себе від команди означає неминучу загибель, але Мочар не мав іншого виходу.