Спенсо, не нервуй. Ти проробила це вже сотню разів.
Але з голови мені не йшло те, що ми обговорювали трохи раніше того дня: кадетів, які розбивають зорельоти або катапультуються, не випускають з академії... Вхопившись за важіль контролю висоти, я стала чекати наказів. Раптом знову зашарілася й натиснула на синю кнопку передавача.
— ...може, помахайте їй хтось? — почула я в шоломі голос Артуро. — Командире, вам видно...
— Дзиґа на зв’язку, — сказала я. — Вибачте.
— Ну що ж, командо, — промовив Принда. — Злітаємо, тільки не спішіть. Робіть, як на занятті: підйом на півтори тисячі футів, тоді зависаєте.
Я взялася за штурвал і відчула, як гупає моє серце. Перший політ у небо.
Вперед.
Я підняла свого «Поко» в повітря, і це було неперевершено. Відчуття руху, сили тяжіння, вид бази, що стрімко маліла піді мною... І відкрите небо, яке зичливо запрошувало мене у свої обійми...
Щойно висотомір показав півтори тисячі футів, я зупинила підйом. Решта курсантів вишикувалися обабіч мене, під кожним зорельотом світилося синім світлом підйомне кільце. Оддалік було видно спалахи бою.
— Переклик, — оголосив Принда.
Усі дев’ятеро, ми прозвітували йому і позамовкали.
— Далі що? — запитала я.
— Налаштовую передавач, — відказав Принда. — Не знаю, на якій частоті...
— Я тут, — пролунав у передавачі голос Кобба. — Гарна робота, кадети. Вибудували майже ідеальну лінію. Всі, крім тебе, Скритна.
— Я Спритна, сер, — образилася Кіммалін. Правду кажучи, її зореліт злетів на добрі п’ять десятків футів вище решти. — І цей... Я залишуся тут, щоб ненароком не врізатися в когось. Як казала Свята, не страшно інколи робити помилки.
— Справедливо, — погодився Кобб. — Але мені надійшов наказ від центру управління польотами. Командире, піднімайте загін на дві тисячі футів, далі розженіться до маґ-0,2 і прямуйте — тільки обережно — за межі міста. Я скажу, де зупинитися.
— Слухаюся, — сказав Принда. — Командо, підйом на дві тисячі й зависнути. Тільки, Скритна, цього разу зроби все як слід.
— Аякже, Приндо, — відповіла вона.
Він лайнувся про себе, і ми почали підйом. Злетіли так високо, що місто під нами здавалося іграшковим. Мені досі було видно спалахи здаля, уламки посипалися частіше. Вони проносилися крізь поле бою, тягнучи за собою хвости червоного полум’я і чорного диму.
За інструкцією Кобба, ми натиснули на важелі, завели прискорювачі, й ось я нарешті полетіла — по-справжньому. Просувалася нешвидко, більшість часу заливаючись потом і пильнуючи кожен свій рух. Бо частково досі боялася.
Нарешті це відбувалося зі мною.
Ми рушили до поля бою, та не встигли відлетіти далеко, як на зв’язок знову вийшов Кобб.
— Кадети, стояти, — промовив він, уже розслабленіше. — Мені надійшла оновлена інформація. Ви не битиметеся. Аварія ліфтів застала нас зненацька. Один з резервних загонів застряг під землею. Скоро вони вас змінять, а тим часом адміралка хоче створити видимість, що в нас є підкріплення — яке, власне, і надійде незабаром. Вона відправила вас і ще одну групу кадетів повисіти на краю міста. Крелли не ризикуватимуть наближатися, якщо бачитимуть, що в нас у запасі є свіжі сили.
Я кивнула, пригадуючи слова Ба: «Сунь-дзи казав: “Війна — це мистецтво брехні. Тому, коли ти вправний, придурюйся, що невмілий. Якщо ти діяльний, корч із себе млявого. Якщо ти близько — вдавай, що далеко, якщо далеко — вдавай, що близько”[1]». Тож у тому, щоб змусити креллів понервувати фальшивою групою підкріплення, був свій сенс.
— Сер, — озвався Йорґен, — розкажіть, будь ласка, що діється на полі бою. Щоб ми були про всяк випадок готові.
Кобб зітхнув:
— Усі ви успішно склали іспит, тому припускаю, знаєте базову стратегію креллівської атаки.
Я вже хотіла була відповісти, але мене перебив Артуро:
— Коли починається уламкопад, — протарабанив він, — крелли можуть скористатися цим і сховатися за космічним сміттям, щоб обманути наші радари. Тримаються низько, попід нашими великими зенітними гарматами, намагаючись дістатися до «Альти». Як підберуться ближче — можуть скинути смертоносну бомбу.
Я пересмикнулась. Смертоносна бомба не лише зруйнує всю «Альту» — навіть захищену силовим полем, — а й обвалить нижні печери, заваливши Вогненну і знищивши апарат.
— Взагалі-то крелли не завжди використовують стирачку, — перебила його я. — Для її перевезення необхідний спеціальний повільний бомбардувальник. Такі машини або дуже дорогі, або ж складні у виготовленні, тому що крелли відводять бомбардувальник, коли йому загрожує найменша небезпека. Більшість боїв між креллами і СОНом відбуваються за уламки на орбіті, бо в них можуть міститися підйомні кільця, які ми використовуємо в будівництві наших винищувачів.