— Отже, почнімо з базового застосування щитів, — промовив Кобб. — Дзиґо, нагадай нам теорію.
Він любив час до часу перевіряти наші знання теорії.
— Силовий щит здатен поглинути приблизно 80 кусів[2] енергії до того, як відімкнутися, — процитувала я. — Це дорівнює двом-трьом пострілам з гармати, удару невеликого уламка або ковзному зіткненню. Якщо щит вимкнеться, його необхідно перезавантажити за допомогою енергії прискорювача. Це загрожує втратою тяги і маневреності на добрі пів хвилини.
— Добре. Амфісбено, що вона пропустила?
Я неабияк здивувалася, почувши, як він з першого разу вимовив складнючий позивний Артуро.
— Небагато чого, — відказав Артуро. — У разі вимкнення щита необхідно попередити про це напарника, щоб він прикрив тебе вогнем із гармати, поки перезаряджатимешся. Щоправда, про використання гармати нам поки що відомо дуже мало...
— Тиснеш на гачок, розумнику, — перебив його Кобб. — Для гармати багато розуму не треба. А от ІМІ — зовсім інша справа. Інвертований магеланівський імпульс. Він здатен дезактивувати будь-який щит, включно з вашим, у радіусі п’ятдесяти метрів.
— П’ятдесят метрів, — повторила стиха ФМ. — Це невелика дальність.
— До смішного мала, — сказав Кобб. — Перш ніж активувати ІМІ треба підійти до крелла настільки близько, щоб аж відчути його сморід.
— Сер, — сказав Йорґен. — Мені здається, моя команда не здатна підійти на таку близьку відстань.
— Може, так воно й було б, якби цілий місяць ми не навчалися маневрувати і вправлятися з гарпуном, поки інші курсанти стріляли зі своїх пукавок, — відрізав Кобб. — Креллівські щити міцні, але коли воюватимете по-моєму, перевага буде за вами. Коли ж не хочете по-моєму, ідіть вирощувати водорості.
На тому ми розпочали тренування, і особисто я була зовсім не проти. Після кількох тижнів, упродовж яких ми не практикували нічого, крім кількох складних маневрів, мені не терпілося спробувати себе хоч у чомусь, бодай віддалено схожому на справжній бій.
Кожній парі призначили по моделі креллівського винищувача, що летів за простим маршрутом. Нашим завданням було, строго тримаючи п’ятдесят п’ять метрів дистанції між собою, наблизитися до ворожого корабля, перехопити його і запустити ІМІ. Після того — зупинитися і перезарядити щит.
Однак креллів ми не збивали, лише раз за разом вимикали їхні щити. І хоч літали вони за простими схемами, це однаково було тяжко. Нам було необхідно наблизитися до ворога настільки близько, що здавалося ще трохи, і зіткнення не уникнути. Як виявилося, п’ятдесят метрів — мінімальний простір для комфортного маневру, тож перші двадцять з лишком разів я звертала зарано, й ІМІ дезактивував тільки мій, а не ворожий, щит.
Підліт, запуск ІМІ, віраж, перезарядження.
І так по колу.
— Знаєш, — промовив Недд на підльоті, — я зовсім не проти збити б кількох із них.
— Вуже, не вигадуй, — почувся в навушниках голос Кобба. — Сьогодні ми вчимося вимикати їхні щити, не більше.
— Але ж...
— Збивати їх будемо пізніше. Наступні ж кілька днів вивчатимемо базові стратегії застосування ІМІ.
Недд голосно зітхнув у груповий канал:
— Кілька днів? Мені одному це здається нудним?
З ним погодилося кілька кадетів, але я змовчала. Кожна мить польоту, хай і віртуального, була радістю. Ця неймовірна швидкість, точність... це була свобода.
До того ж у польотах я краще згадувала батька. Мені пригадувалася та іскра надії в його очах, коли він виглядав у небо, прагнучи повернутися туди якнайшвидше. З кожним польотом у мені проявлялася якась нова часточка його, щось рідне, близьке.
Ми з Неддом повторили вправу ще декілька разів, і під час одного з них, коли я наблизилася до крелла, він звернув із курсу, тож довелося його наздоганяти. Таке у вправі заплановано не було, але я зовсім не знітилася. Страшенно намучилася, доки нарешті наздогнала його і вимкнула щита, але все одно усміхалася, бо це було дуже весело.
— Тільки не кажи, що й під час останнього зальоту було невесело, — сказала я Недду через приватний канал.
Я кинула погляд на його голографічний корабель, у ньому було видно і його самого в шоломі. Хлопець був дещо опецькуватий, здоровенний, через що створювалося враження, ніби обличчя його трохи завелике для голови. Складно було уявити, як він поміщається в настільки тісну кабіну зі своїм зростом метр дев’яносто три.
— Весело — це коли сидиш удома, закинувши ноги на стіл, і попиваєш щось тепленьке, — озвався він. — А це все мені на голову не налазить.