25 грудня 1991-го на той час уже президент СРСР Михайло Сергійович Горбачов оголосив про складання повноважень президента СРСР. 26 грудня Рада Республік Верховної Ради СРСР ухвалила декларацію про припинення існування Радянського Союзу.
Після розпаду СРСР — ще не стихли радісні взаємні привітання лідерів країн із падінням «залізної завіси» та закінченням «холодної війни» — на заході миттєво залунали перші занепокоєні висловлювання про те, що робити з рештками радянської імперії. Проблем було чимало. Основні з них — дві. Перша — колосальний ядерний арсенал колишнього СРСР, який із 1992-го опинився на території чотирьох різних держав (Росії, України, Білорусі та Казахстану), у яких, зважаючи на напрочуд хистку економічну ситуацію, до влади міг прийти хто завгодно. І друга — енергопостачання Європи.
Обидві ці проблеми найбільшою мірою стосувалися саме України: по-перше, українська держава після розпаду СРСР успадкувала найбільший (після Росії) арсенал міжконтинентальних балістичних ракет, ядерних крилатих ракет дальньої дії та стратегічних бомбардувальників; а по-друге, її територією пролягали газопроводи, якими із Сибіру до розвинутих країн Центральної Європи Радянський Союз прокачував природний газ. Додайте до цього такі моменти невизначеності у відносинах Росії та України, що набули актуальності відразу після краху СРСР, як суперечка щодо належності міста Севастополь і Кримського півострова, а також дискусії щодо поділу та дислокації Чорноморського флоту СРСР тощо, і ви вкотре збагнете, що, попри роздутий міф про братерство та дружбу, відносини між названими державами були далекими від братніх.
1990-го року Радянському Союзові належав найбільший арсенал ядерної зброї у світі: 6612 міжконтинентальних балістичних ракет, МБР (серед яких найбільше ракет Р-36М, за класифікацією НАТО — SS-18 Satan, здатних доправляти 20-мегатонний ядерний заряд на відстань до 16 тисяч кілометрів[16], і ракет УР-100Н, за класифікацією НАТО — SS-19 Stiletto, спроможних доправляти одночасно кілька ядерних боєголовок на відстань до 10 тисяч кілометрів), 2804 балістичні ракети, встановлені на атомних підводних човнах, а також 1167 стратегічних бомбардувальників (987 турбопропелерних «Ту-95» і 180 надзвукових ракетоносців «Ту-160» зі змінною стріловидністю крила), що загалом становило 10 583 носії з понад 40 тисячами ядерних боєголовок. Для порівняння, станом на 1990 рік увесь ядерний арсенал США, найбагатшої держави світу, становив трохи більше ніж 23 тисячі боєголовок.
Після розпаду СРСР чимала частина цього велетенського арсеналу залишалася в Україні, а саме: 130 міжконтинентальних балістичних ракет на рідкому паливі із шістьма боєголовками кожна, 46 міжконтинентальних балістичних ракет на твердому паливі із десятьма боєголовками кожна, 25 стратегічних бомбардувальників «Ту-95МС», 19 надзвукових стратегічних бомбардувальників-ракетоносців «Ту-160», 1080 тактичних ядерних крилатих ракет меншої потужності. Станом на 1992 рік це був третій за потужністю (після Росії та США) ядерний арсенал у світі, більш ніж достатньо, щоб одним ударом перетворити на радіоактивну пустелю цілий континент.
Ні США, ні знекровлену після безплідних спроб побудувати соціалістичний рай Росію не влаштовувала наявність в Україні настільки потужного ядерного арсеналу. Ще на початку 1992 року Київ відвідало кілька делегацій із Вашингтона та Москви, котрі заявляли, що провідні держави світу воліють бачити Україну без’ядерною, завуальовано натякаючи, що в разі відмови від сценарію добровільного роззброєння Україну очікують економічні санкції та політична ізоляція.
Щоправда, погрози були зайвими. Із 1654 року Україна не вела загарбницьких воєн і після здобуття незалежності загрожувати нікому не мала наміру. Тим паче ядерною зброєю. Принцип без’ядерності нею було проголошено ще до розвалу СРСР і здобуття незалежності, а саме — в Декларації про державний суверенітет України. В ухваленій 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації, зокрема, йшлося про зобов’язання України «не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
На початку 1992-го Україна добровільно передала всі тактичні (фронтові, ближньої дії) ядерні заряди російським військовим заводам, для знищення. Невдовзі — 7 травня 1992-го — тодішній президент України Леонід Кравчук[17] в офіційному зверненні до Сполучених Штатів Америки задекларував наміри українського керівництва остаточно позбутися стратегічних (наступальних, дальньої дії) зарядів: «Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території».
16
До слова, ракету Р-36М «Дніпро» спроектували та повністю (і носій, і бойову частину) виробляли на території України — на «Південному машинобудівному заводі» у Дніпропетровську. Після розвалу Радянського Союзу Російська Федерація більше не може самостійно випускати такий тип носіїв.
17
Леонід Макарович Кравчук (нар. 1934) — радянський партійний і політичний діяч, перший президент України після здобуття країною незалежності 1991 року.