1993-го російська військова розвідка взялась за підготовку операції з відокремлення півострова Крим від України за схемою, вже апробованою у Придністров’ї. Серед першочергових заходів — видання консульством РФ російських паспортів громадянам України, які працювали на об’єктах Чорноморського флоту. Розвідка флоту фактично діяла як штаб із координації зусиль сепаратистських сил у Криму. До ініціатив останньої належало створення незаконних збройних формувань, поява російських козаків і функціонування організації на кшталт «Русского движения Крыма». Одночасно керівництво проросійської частини Чорноморського флоту виношувало «задум застосування сил і засобів у разі збройного конфлікту з Україною». Для забезпечення реалізації такого проросійське командування розпочало підготовку до реальних бойових дій. Зокрема, збільшило чисельність 810-ї бригади морської піхоти до штатів воєнного часу, тобто від 800 до 2500 осіб, і з огляду на перспективу вуличних боїв оснастило її батальйоном танків Т-64 і ручними вогнеметами. Розвідка ЧФ також сформувала прообраз «кримської армії» (загін «Скорпіон» у Сімферополі), розробляла плани захоплення ключових об’єктів військ ППО України в Севастополі. Загалом тривала підготовка до справжньої війни: невідомі копали ями, щоб закладати фугаси, перерізали телефонні дроти…
Зрештою ситуацію на півострові стабілізувало введення у Крим майже 60 тисяч бійців прикордонних військ України й української Національної гвардії. 15 квітня 1994 року в Москві президенти Росії та України підписали договір про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту, в межах якого йшлося про окреме базування ВМС України та ВМФ Росії. Згідно з угодою Україні переходило приблизно 20 % кораблів Чорноморського флоту. Згодом через провальний штурм Грозного[26] кремлівські геополітики вгамувалися. 7–8 лютого 1995 року в Києві укладено домовленості про базування Чорноморського флоту Росії в місті Севастополь на території Кримського півострова.
31 травня 1997 року в Києві було підписано великий україно-російський договір про дружбу, співробітництво та партнерство, яким охоплено підсумкові міжурядові домовленості стосовно статусу та розташування Чорноморського флоту Росії на території України, параметрів поділу флоту та взаєморозрахунків, пов’язаних із цим поділом і розміщенням російських кораблів у Криму. Відповідно до договору російський Чорноморський флот мав би базуватися у Севастополі протягом 20 років, тобто до 2017-го. За 20-річну оренду бази ВМФ у Севастополі Росія сплатила Україні всього 2,5 млрд доларів.
Один із основних пунктів українсько-російської угоди — це домовленість, що сторони «будуватимуть свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску».
Нову міжурядову газову угоду між Україною та Росією було підписано восени 2001 року. Період чинності договору — до 2013-го. В угоді чітко зафіксували ціну на російський газ — 80 доларів за одну тисячу кубометрів.
У цей час нове політичне керівництво РФ (наприкінці 1999-го до влади в Росії прийшов Володимир Путін, колишній «хлопчик на побігеньках» у санкт-петербурзького мера Анатолія Собчака[27]) заявляє про бажання взяти під контроль українську газотранспортну систему. Причина — борг за спожитий Україною газ, який на початок 2001-го становив 1,4 млрд доларів. У червні 2002-го Леонід Кучма та Володимир Путін домовились про створення консорціуму із розвитку української газотранспортної системи, проте далі розмов справа не зайшла: у Москві цей консорціум хотіли бачити двостороннім, «на паритетних засадах», тоді як Київ наполягав на тристоронньому форматі із залученням європейських споживачів і з обов’язковим збереженням контрольного пакета акцій за Україною.
У серпні 2004 року до газової угоди 2001 року було внесено зміни, згідно з якими Росія погоджувалася на зниження ціни на газ до 50 доларів за одну тисячу кубометрів. Аналітики пов’язували неочікувану поступку зі сподіванням російського керівництва на те, що після перемоги на президентських виборах 2004 року проросійського кандидата Віктора Януковича[28] Україна погодиться на передання власної газотранспортної системи під контроль «Газпрому».
26
Штурм Грозного (31 грудня 1994—6 березня 1995) — епізод Першої чеченської війни, важкі бої між вояками Чеченської республіки Ічкерія та російськими федеральними військами за столицю Чечні місто Грозний. Кілька перших спроб узяти місто штурмом були безрезультатними. Російські війська відступили зі значними втратами (згідно з офіційними даними, загинуло до 1500 військових). Федеральні війська змогли взяти місто під контроль лише ціною колосальних втрат серед мирного населення. Різні експерти оцінюють кількість мирних жителів, що загинули під час бомбардування й артобстрілів Грозного, в діапазоні від 5 до 25 тисяч. Міжнародні спостерігачі з ОБСЄ назвали грозненську бійню «невимовною катастрофою», а тодішній канцлер Німеччини Гельмут Коль схарактеризував дії росіян як «чисте безумство».
27
Анатолій Собчак (1937–2000) — російський політичний діяч періоду Перебудови та 90-х років XX століття, перший мер Санкт-Петербурга (1991–1996), покровитель і політичний наставник президента РФ Володимира Путіна.
28
Віктор Федорович Янукович (нар. 1950) — український політичний діяч, четвертий президент України (із 25 лютого 2010 до 22 лютого 2014), голова Партії регіонів. Двічі засуджений за кримінальні злочини (1967 та 1970 років), загалом просидів у в’язниці три з половиною роки. 22 лютого 2014 року визнаний Верховною Радою України таким, що в неконституційний спосіб самоусунувся від виконання конституційних повноважень. 24 лютого 2014 року Януковича та ряд інших посадових осіб України оголошено в розшук у рамках кримінальної справи за масові вбивства мирних громадян під час Євромайдану. За твердженням видання «Українська правда», колишній президент украв у держави понад 100 млрд доларів. Росія досі вважає Януковича законним президентом України.