В історичній перспективі харківські угоди виявились пустушкою, не вартими паперу, на котрому їх надруковано, а весь галас довкола договору — безглуздим, оскільки, як на мене, 2010 року Путін уже мав на столі план захоплення Криму та вторгнення на схід України. Проте тоді, 2010-го, чимало громадян України ратифікацію харківських домовленостей сприйняли як болісний провал у зовнішній політиці, надзвичайний стратегічний прорахунок. Народ обурився, проте до масових виступів не дійшло. Серед українців розчарування Помаранчевою революцією було настільки сильним, що до грудня 2013-го мало хто вірив, що коли-небудь люди вдруге вийдуть на Майдан, щоб відстояти власні права та спробувати поборотися за кращу Україну.
Розділ 3
Українська кланова буржуазія
На початку 1990-х після краху соціалістичної системи в країнах так званого «соцтабору» та колишнього СРСР бурхливо розгорталася приватизація. В Україні після розвалу Радянського Союзу державі належало 85,4 % підприємств усіх галузей економіки.
На відміну від країн «соцтабору», де реалізація політики «шокової терапії» призвела до швидкого оздоровлення економіки (на сьогодні Польщу вважають взірцем застосування політики «шокової терапії»: швидко проведені приватизація й енергійні реформи забезпечили підвищення ВВП утричі), повернення до приватної власності на руїнах Радянського Союзу відбувалося напрочуд тяжко. Процес роздержавлення в Україні розвивався відособлено, ті, хто його проводив, цілковито нехтували досвідом потужних західних економік. До певної міри така ситуація була зумовлена об’єктивними відмінностями умов приватизації. Скажімо, у Великій Британії, де у 1980-х роках, після приходу до влади Маргарет Тетчер, уряд дозволив продаж низки великих державних корпорацій (серед них — гіганти на кшталт «British Aerospace», «British Airways», «Rolls Royce», «British Petroleum», «Jaguar» та ін.), приватизацію реалізовували в умовах розвиненої ринкової економіки та чітко прописаного й «обкатаного» законодавства. Співвідношення між державним і недержавним секторами залишалося стабільним упродовж багатьох років, несуттєве у відсотковому значенні зменшення частки державних підприємств не впливало на суспільство й економіку. Іншими словами: у Британії йшлося лише про економічні, а не соціальні аспекти приватизації.
В Україні все було інакше. Особливості, масштаби та темпи української приватизації у 1992–1996 роках визначалися соціально-економічними й ідеолого-політичними реаліями періоду. Підґрунтям приватизаційної моделі слугували принципи соціальної справедливості та рівності розподілу державного майна, що означало безоплатне передання більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. А це не завжди видавалося корисним для підприємства, економіки. Помилковим виявився підхід до приватизації великих і середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом подальшого викупу, бо в умовах відсутності державного контролю та недосконалості системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, здебільшого, керівництва підприємства: для першого було типовим «проїдання» прибутків, спрямованих замість модернізації виробництва та розвитку бізнесу на виплату заробітної плати та різноманітні соціальні витрати; для другого — особисте збагачення менеджерів підприємства за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих площ тощо. В обох випадках на підприємствах не відбулося потрібних реструктуризаційних змін: зберігалася висока енерго-та матеріаломісткість продукції, скорочувалися обсяги капіталовкладень, бракувало кваліфікованого менеджменту.
На відміну від Польщі першим українським реформаторам не вдалося створити реальні конкурсні умови під час роздержавлення економіки. Це сталося здебільшого тому, що фінансова (часто посткримінальна) еліта, яка зародилася на початку 1990-х і швидко перейшла у владні структури, активно протидіяла цьому. Новоспечені українські магнати, котрі ще вчора працювали звичайними пожежниками (Дмитро Фірташ[35]), інженерами (Віктор Пінчук[36]) чи торговцями на ринку (Ринат Ахметов) і які раптово — просто тому, що опинилися у правильний час у правильному місці, — отримали можливість накопичувати капітали, для акумуляції яких у розвинутих європейських країнах знадобилося б не менше двох-трьох поколінь, не були зацікавлені у прозорості приватизаційних схем. Відсутність дієвого державного регулювання зумовило ситуацію, за якої приватного власника обирали не з огляду на його ефективність для підприємства, а завдяки хабарам і наближеності до певних фінансових чи політичних кіл. Очевидна загроза монополізації окремих галузей і видів виробництв зрештою вилилась у створення могутніх олігархічних кланів і, що основне, початок у промислово розвинутих регіонах на сході України форсованої криміналізації економіки.
35
Дмитро Васильович Фірташ (нар. 1965) — український олігарх, голова ради директорів компанії «Group DF», активи якої зосереджено в хімічній промисловості, виробництві титану, газовому та банківському секторах. За даними журналу «Фокус» за 2013 рік, зі статками понад 3,3 млрд доларів Фірташ посідав четверте місце в рейтингу найбагатших громадян України. 12 березня 2014-го Дмитра Фірташа затримали у Відні за запитом ФБР щодо підозри в даванні хабара індійським чиновникам для отримання дозволів на розробку родовищ титану в Індії. 21 березня 2014 року Фірташа було звільнено під рекордну для Австрії заставу в розмірі 125 мільйонів євро. Гроші надійшли з Росії.