Віктор Пшонка — генеральний прокурор України. За даними ЗМІ, Віктор Федорович — хрещений його сина Артема, хоча Пшонка цю інформацію спростовував.
Призначений Януковичем голова головного наглядового відомства був представником славної суддівсько-прокурорської династії, представники якої, крім Генпрокуратури, «прикрашали» також парламент (син Артем Вікторович) і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (брат Микола Павлович). Під час роботи в Донецькій обласній прокуратурі саме Віктор Пшонка курував розслідування резонансного вбивства журналіста Ігоря Александрова[48], яке прокуратура безуспішно намагалася повісити на бомжа Юрія Вередюка. Коли шита білими нитками справа почала розвалюватись, Вередюк загинув за загадкових обставин. Александрова вбили незадовго до виходу телепередачі про сина Віктора Пшонки Артема, тодішнього заступника прокурора Краматорська, якого начебто сфотографували, коли він сидів, обійнявшись із місцевими бандитами.
У лютому 2014-го, відразу після втечі генпрокурора до Росії, журналісти пробралися до його особняка, розташованого у селі Гореничі Києво-Святошинського району Київської області. Зняте ними там дивує досі. Маєток Пшонки нагадує каліфський палац із «Тисячі та однієї ночі». В оздобленій золотом резиденції містилась величезна кількість дорогих ікон, картин, виробів із золота та діамантів, колекція холодної зброї, мощі різноманітних святих, а також украдений примірник старовинного Євангелія. Крім того, журналісти сфотографували безліч картин самого Пшонки. На одній із них колишнього генпрокурора зображено у вигляді… римського імператора Цезаря.
Серед вищезгаданих прізвищ немає прізвища Ахметова. Ринат Ахметов був близьким партнером Віктора Януковича із 1990-х років. Проте раніше його вважали старшим партнером. Із 2010, після того, як Янукович став президентом, Ахметов, безумовно, перетворився на партнера молодшого.
Молоді бізнесмени та рейдери із Донецька, котрих згуртував довкола себе Олександр Янукович, поступово обійняли всі ключові економічні посади в уряді, а також головний «силовий» пост міністра внутрішніх справ. Відтак почали скуповувати, загарбувати підприємства. Ці продажі не завжди були добровільними, зважаючи на те, що «Сім’я» контролювала правоохоронні органи, суди та податкову. У руках Олександра Януковича через Клименка, Захарченка та сім’ю Віктора й Артема Пшонок опинилася досконала система «відтискання» приватного бізнесу. Для повного щастя бракувало тільки кишенькового голови СБУ. Монополізація всіх силових і правоохоронних структур — МВС, податкової та прокуратури — дала змогу поставити процес «відтискання» чужого бізнесу на конвеєр. Колишня система, за якої захист від податкової можна було знайти в міліції, а від міліції — у прокуратурі, зазнала остаточного знищення: у 2010–2014 роках усі перераховані відомства належали до єдиної централізованої рейдерської системи, непоборної через можливість порушення абсолютно безпідставних кримінальних справ без жодних шансів довести рацію.
На 2010-й припадає остаточне завершення «бандитського» періоду первинного накопичення капіталів і його заміна «прокурорським». Відмінності між названими періодами полягали в тому, що до підприємців більше не приходили «братки» із бейсбольними битами: їхнє місце посів слідчий прокуратури із протоколом затримання чи постановою про арешт. При цьому нікому із «Сім’ї» навіть на гадку не спадало зберігати хоча б видимість законності.
Окрім рейдерських захоплень, дієвий спосіб накопичення капіталу членами «Сім’ї» — це державні тендери. Протягом президентства Януковича нормативні акти, що регулюють державні закупівлі, змінили так, що тендери стали непрозорими, доступними лише членам «Сім’ї» та лояльним щодо Януковича підприємцям із Партії регіонів, яких, безумовно, зобов’язували ділитися із «Сім’єю». За даними журналу «Форбс» (до того, як його придбали структури Сергія Курченка), на кінець 2012 року незаперечним тендерним чемпіоном у державних закупівлях був президент корпорації «Менеджмент ассетс компані» Олександр Янукович. 2013 року в лідери вийшов Ринат Ахметов, а Олександр Янукович опинився на другому місці із незначним відставанням.
48
Ігор Александров — донецький журналіст, який вів телевізійну передачу «Без ретуші» на донецькому телеканалі «ТОР», під час якої розкривав корупційні зв’язки між місцевим криміналітетом і високопоставленими правоохоронцями. Восени 2000-го — навесні 2001-го в передачах Александрова тричі виступали колишні міліціонери Олег Солодун і Михайло Сербін зі звинуваченнями на адресу керівництва міліції та прокуратури Донецької області у зв’язках із організованими злочинними угрупованнями. В одній із передач Ігор Александров планував показати запис, переданий йому Солодуном і Сербіним, на якому члени краматорських бандформувань обговорювали, скільки вони заплатили чи повинні заплатити покровителям у міліції та прокуратурі. У передачі, зокрема, мало йтися про Віктора Пшонку та його сина Артема — журналісту передали фотографію, на якій Артем Вікторович обіймається із кримінальними авторитетами Краматорська. Проте ця передача в ефір так і не вийшла. 3 червня 2001 року біля входу до приміщення телекомпанії «ТОР» на Ігоря Александрова напали. Журналіста жорстоко побили бейсбольними битами. 7 червня, не приходячи до свідомості, Ігор Александров помер. Спочатку вбивцею (котрий орудував одночасно двома битами) Генеральна прокуратура України оголосила худорлявого Юрія Вередюка, чоловіка без постійного місця роботи та житла, який, до всього, хворів на туберкульоз. 17 травня 2002 року Вередюка виправдали в Апеляційному суді Донецької області. Щоправда, таке рішення Апеляційного суду виявилося смертельним і для самого Вередюка (він помер 19 червня 2002 року внаслідок отруєння), і для двох свідків резонансної справи, а також для міліціонера міста Слов’янськ Донецької області Андрія Рябцева. Рябцев віз до Києва важливу інформацію, яку планував передати слідчому Генпрокуратури Голику. Але не доїхав. Дорогою Андрій Рябцев випав зі свого автомобіля. Причому випав так, що салон виявився забризканим кров’ю. Прокуратура Донецької області з цього приводу винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.