За даними «Громадського телебачення», того дня було побито не менш ніж 22 журналісти, фотокореспонденти й оператори (реальна кількість значно більша, адже багато хто з постраждалих зі зрозумілих причин побоявся звертатися до лікарів). Нікого з них не врятували яскраві жилети із надписами «ПРЕСА» та поспіхом витягнуті журналістські посвідчення[68]. Навпаки — всі спроби пояснити, що вони є представниками медіа, викликали ще більшу агресію «беркутівців». На журналістів налітали гуртом, валили на землю, трощили їхні камери й, обзиваючи, молотили ногами до крові.
Незважаючи на те, що операторам російських ЗМІ вдалося краще й детальніше, ніж представникам української преси, відзняти штурм Адміністрації, на сьогодні невідомо, щоб хоч один російський журналіст постраждав від атаки «Беркуту» 1 грудня 2013 року. Більше того, на записах російських операторів чомусь немає моментів, коли знавіснілі бугаї з «Беркуту» лупцювали ногами їхніх беззахисних українських колег. Після того як «Беркут» пішов у наступ, росіян неначе засліпило. Того вечора по всіх телеканалах Російської Федерації показали лише, як зграя молодиків у чорних масках кидається бруківкою, розмахує підпаленими фаєрами та підганяє до шеренг наляканих правоохоронців величезний жовтий «трактор»…
Опозиція звинуватила в причетності до організації звірячого розгону Євромайдану, провокацій і побиття журналістів 1 грудня 2013-го біля Адміністрації Президента секретаря РНБО Андрія Клюєва[69] та лідера громадської організації «Український вибір», олігарха Віктора Медведчука. Про останнього, гадаю, варто поговорити більш детально.
Віктор Володимирович Медведчук, українець за походженням, народився в глухому сибірському селі Почет Абанського району Красноярського краю, де його батько перебував на засланні. Історик Дмитро Чобіт у книзі «Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука», що вийшла друком у Києві 2001 року, пише, що батько Медведчука, Володимир Нестерович, під час Другої світової війни з причини наявності фізичних вад уникнув призову до лав Червоної армії, а в роки німецької окупації — від квітня 1942-го до листопада 1943-го — активно співпрацював із окупантами. Володимир Медведчук працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил. До його обов’язків належав відбір працездатної української молоді для примусового вивезення на роботу до Німеччини. За безпосередньої участі Володимира Нестеровича Медведчука з України було вивезено понад дві тисячі молодих людей як рабів організації «Аrbeitstamt». У листопаді 1943 року, після відступу німецьких військ, Володимира Медведчука схопила військова контррозвідка Народного комісаріату оборони СРСР. Дивувала м’якість рішення суду (8 років ув’язнення та 4 роки заслання) та незрозумілість його формулювання («за участь в українській націоналістичній діяльності»). Батька Віктора Медведчука аж ніяк не можна вважати українським націоналістом: він підтримував політику колабораціонізму щодо німецьких окупантів. Дмитро Чобіт схиляється до думки, що Володимира Нестеровича працівники НКВС змусили назвати себе членом ОУН[70] під тортурами.
У середині 60-х Медведчукам дозволили повернутись із Сибіру до України, де вони осіли спершу в селі Корнин Житомирської області (рідному селі батька Віктора Медведчука), а згодом переїхали до містечка Борове Київської області. 1971 року Віктор Медведчук закінчив школу та спробував вступити до міліцейського училища. Абітурієнту відмовили через неблагонадійність його батька. Улітку 1972-го Віктор Медведчук намагався вступити на юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Успішно склав іспити, однак у зарахуванні йому відмовили: формально тому, що не пройшов за конкурсом, а насправді через «погану кров» — «заплямовану» біографію батька. Абсолютно несподівано 12 вересня 1972 року, за два тижні після початку навчання, особистим наказом ректора Київського державного університету ім. Шевченка Віктора Медведчука було зараховано студентом на юридичний факультет. Хоча номінально приводом до зарахування було клопотання, надіслане з Міністерства внутрішніх справ УРСР, реально ж такою причиною слугувала згода Віктора Медведчука на співпрацю із правоохоронними органами СРСР.
На другому курсі університету Медведчука призначили командиром комсомольського загону добровільної народної дружини. 8 листопада 1973 року під час чергування у Києві Медведчук разом із двома членами свого загону жорстоко побив неповнолітнього Андрія Кричака. 25 квітня 1974 року вироком суду Ленінського району міста Києва В. В. Медведчука, І. Д. Яковенка та С. В. Авраменка засуджено за статтею 102 Кримінального кодексу УРСР до 2 років позбавлення волі. Звинувачених взяли під варту просто в залі суду.
68
Відео на Youtube — http://youtu.be/bNE_3C9AZF0. Добірка відеофактів побиття журналістів і добивання лежачих людей від сайту telekritika.ua — http://youtu.be/HMvzkSE4cig.
69
Андрій Петрович Клюєв (нар. 1964) — донецький політик і бізнесмен. Перший віце-прем’єр-міністр України в уряді (11 березня 2010—14 лютого 2012), секретар Ради національної безпеки та оборони (14 лютого 2012—24 січня 2014), голова Адміністрації Президента України (24 січня 2014—25 лютого 2014). У своєму розслідуванні, опублікованому в «Українській правді», українські журналісти Сергій Лещенко та Мустафа Найєм заявили, що саме Андрій Клюєв відповідальний за кривавий розгін Євромайдану 30 листопада 2013 року.
70
Організація українських націоналістів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, мета якого — встановлення української соборної самостійної держави. Заснований 3 лютого 1929 року.