— Я чомусь був помилково переконаний, що твоя родина мала хист знаходити двері, як очевидні, так і навпаки.
Вона сердито глянула на нього, а тоді заплющила очі й приклала вказівні й великі пальці до перенісся. Маркіз тим часом вивчав предмети на столі Портико. Чорнильниця; шахова фігура; кістяний гральний кубик; золотий годинник; кілька пер для письма і…
«Цікаво».
То була статуетка вепра чи згорбленого ведмедя, а може й бика — важко сказати. Грубо вирізана з чорного обсидіану, вона була завбільшки з велику шахову фігуру. Вона щось йому нагадувала, але він не міг сказати, що саме. Він мимохідь підняв її, покрутив, обвив пальцями.
Дуері опустила одну руку. Вигляд мала замислений і збентежений.
— Що таке? — спитав маркіз.
— Він тут, — просто сказала вона.
Вона пішла кабінетом, повертаючи голову то в один, то в інший бік. Маркіз потай упустив різьблену фігурку до внутрішньої кишені.
Дуері стала перед високою заскленою шафою.
— Ось, — мовила вона і простягла руку: щось клацнуло, і збоку від шафи відчинилася маленька панель. Дуері сягнула рукою в темряву й витягла щось завбільшки з маленьке гарматне ядро. Вона передала його маркізу. То була сфера, складена зі старої латуні й полірованого дерева зі вставками полірованої міді й скляних лінз. Маркіз узяв її з рук Дуері.
— Це він?
Вона кивнула.
— Ти молодець.
Вона супилася.
— Не знаю, як не помітила його раніше.
— Ти була засмучена, — сказав маркіз. — Я був певен, що він тут. А помиляюсь я дуже рідко. Отож… — він підняв маленьку дерев'яну кулю вище. Світло заграло на шліфованому склі й блиснуло на латунних і мідних вставках. Визнання власного невігластва брало його за живе, але він все одно спитав: — І як він працює?
Анестезія повела Ричарда до маленького парку коло південного краю мосту, і далі вниз кам'яними сходами, що спускалися уздовж якоїсь стіни. Вона знов розпалила свічку в пляшці, а тоді відчинила службові двері й зачинила їх, коли вони увійшли. Далі вони пішли вниз якимись сходами, а навколо стояла темрява.
— Є дівчина на ім'я Дуері, — сказав Ричард. — Трохи молодша за тебе. Ти її знаєш?
— Леді Дуері. Я знаю хто вона.
— То з чийого вона, гм, маєтку?
— Ні з чийого. Вона з Дому Арки. Її родина була дуже впливовою.
— Була? А чого перестала?
— Хтось їх убив.
Так, тепер він пригадав, як маркіз розповідав йому про це. Їм перебіг дорогу щур. Анестезія зупинилася на сходинці й присіла в глибокому реверансі. Щур завмер.
— Володарю, — сказала вона до щура.
— Привіт, — сказав Ричард. Щур подивився на них ще мить, а тоді побіг сходами донизу.
— Тож… — сказав Ричард. — Що воно за плавучий ринок?
— Він дуже великий, — сказала вона. — Але щуровусти майже не мають потреби ходити на ринок. Сказати по правді… — Вона сумнівалася. — Та нє. Ти сміятимешся з мене.
— Не сміятимусь, — пообіцяв Ричард.
— Ну, — сказала худенька дівчина. — Я трохи боюся.
— Боїшся? Ринку?
Вони досягли нижньої сходинки. Анестезія повагалася, а тоді звернула ліворуч.
— О, ні. На самому ринку перемир'я. Якби хтось на ринку заподіяв комусь іншому лихе, увесь Спідній Лондон ринув би на нього, як тонна стічної води.
— То чого ж ти боїшся?
— Дороги туди. Ринок щоразу проводять в іншому місці. Він рухається. І щоб дістатися місця, де його проводять сьогодні… — вона нервово перебирала пальцями кварцові намистини, — доведеться йти лихою дорогою. — Її голос звучав справді налякано.
Ричард придушив порив обійняти її.
— І що воно за місце? — спитав він. Вона повернулася до нього, відкинула волосся з очей і сказала.
— Лицарський міст?[6] — перепитав Ричард і тихенько захихотів.
Дівчина відвернулася.
— От бачиш? — сказала вона. — Я знала, що ти сміятимешся.
Глибокі тунелі викопали на самому початку Другої світової війни. Тут були розквартировані тисячі солдатів, а їхні відходи відпомповувалися стиснутим повітрям високо вгору, до рівня каналізації. Під обома стінами тунелів простягалися металеві койки, на яких солдати спали. Згідно з планом, ці тунелі хотіли приєднати до системи метро як швидкісне доповнення, але той план зійшов нанівець, і по завершенні війни койки залишилися тут, а на металевому плетиві їхніх каркасів зберігали картонні коробки, набиті теками й аркушами — повні таємниць найнуднішого різновиду, що зберігалися тут до забуття. На початку 1990-х років економія призвела до повного закриття цих глибоких тунелів. Коробки з таємницями винесли, дещо пересканували, щоб зберігати на комп'ютерах, а решту порізали чи спалили.