— Нащо ти сюди прийшов? — крижаним голосом спитала Дуері.
— Не певен, що я мав якийсь вибір, — відповів Ричард.
Вона зітхнула. Маркіз пішов периметром кола, відпускаючи охоронців, що встигли виступити, кидаючи тут схвальне слівце, там пораду. Варні терпляче чекав трохи віддалік. Ричард послав Дуері пробну усмішку. Вона її проігнорувала.
— Як ти потрапив на ринок? — спитала вона.
— Тут є такі собі щуроголови… — почав Ричард.
— Щуровусти, — поправила вона.
— Так от, той щур, що приніс маркізові відповідь…
— Володар Довгохвіст, — сказала вона.
— От він і сказав їм відвести мене сюди.
Вона звела брову й трохи нахилила голову набік.
— Тебе сюди вів щуровуст?
Він кивнув.
— Більшу частину дороги. Її звали Анестезія. Вона… ну, з нею щось трапилося. На мосту. А інша леді провела мене рештою шляху. Гадаю, що вона була… знаєш… — Він вагався. — Повією.
Повернувся маркіз. Він стояв перед Варні, що до непристойності пишався собою.
— Якою володієш зброєю? — спитав маркіз.
— Фух, — видихнув Варні. — Скажу так. Якщо штукою можна когось порізати, знести комусь голову, роздробити кістку чи проколоти в комусь чималу дірку, то Варні майстер цієї штуки.
— Назви кількох попередніх задоволених клієнтів.
— Олімпія, Королева пастухів, народ з Гнутого Кута. Ще я був охоронцем на Травневому ярмарку.
— Що ж, — сказав маркіз де Карабас. — Ми неабияк вражені твоїми вміннями.
— Я чула, — сказав жіночий голос, — що ви шукаєте собі охоронця. А не аматора-ентузіаста. — Її шкіра була кольору підсмаженої карамелі, а усмішка могла б зупинити революцію. Вона була вбрана виключно в м’яку сіру й коричневу плямисту шкіру. Ричард одразу її впізнав.
— Це вона, — прошепотів Ричард до Дуері. — Та повія.
— Варні, — ображено сказав Варні, — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Усі це знають.
Жінка подивилася на маркіза.
— Ви вже закінчили випробування? — спитала вона.
— Так, — сказав Варні.
— Не обов'язково, — сказав маркіз.
— Тоді, — сказала вона йому, — я хотіла би спробувати.
— Дуже добре, — за мить вирішив маркіз де Карабас. Він відступив, вискочив на вітрину з вудженим лососем і зручно примостився, готовий за всім спостерігати.
Безперечно, Варні був небезпечним, не кажучи вже про те, що він був задерикуватим садистом і активно шкідливим для фізичного здоров'я людей навколо. Чого в ньому не було, то це бодай якої-небудь швидкості розуміння. Він дивився на маркіза і до нього доходило-доходило, але так повністю й не дійшло. Нарешті він недовірливо спитав:
— Я повинен битися з нею?
— Так, — сказала жінка в шкірі. — Якщо, звісно, ти не хотів би спершу трохи подрімати.
Варні зайшовся маніакальним реготом. За мить він перестав сміятися, коли жінка сильно вдарила його ногою в сонячне сплетіння, і він повалився, мов дерево.
Коло його руки на підлозі лежав лом, яким він бився з карликом. Варні схопив його і з розмаху вдарив жінку в обличчя — тобто, вдарив би, якби вона не пригнулася. Вона блискавично ляпнула його відкритими долонями по вухах. Лом полетів через приміщення. Хитаючись від болю в вухах, Варні витяг з чобота ножа. Він не до кінця зрозумів, що сталося далі: він знав тільки, що світ висмикнувся з-під нього, а тоді він вже лежав на землі обличчям додолу, з його вух текла кров, а власний ніж опинився при горлі, коли маркіз де Карабас сказав:
— Годі!
Жінка підвела очі, утримуючи ножа коло горла Варні.
— То як? — спитала вона.
— Дуже переконливо, — відповів маркіз. Дуері кивнула.
Ричарда ніби громом ударило: він наче щойно побачив як Емма Піл,[9] Брюс Лі й винятково лихе торнадо змішалися в одне, щедро приправлені документальним фільмом про дику природу, в якому мангуст убив королівську кобру. Ось як вона рухалася. Ось як вона билася.
Зазвичай прояви насилля розбентежували Ричарда, але за цією жінкою в дії він стежив із захопленням, неначе вона зверталася до якоїсь частини його душі, про існування якої він раніше не здогадувався. У цьому нереальному дзеркалі знайомого йому Лондона, який він знав, здавалося надзвичайно доречним те, що вона тут була і билася так добре і так небезпечно.
Вона була частиною Спіднього Лондона. Тепер він це розумів. І думаючи про це, він згадав про Горішній Лондон, про світ, в якому ніхто так не бився — нікому не треба було вміти так битися — про світ безпеки й здорового глузду. Туга за домом на мить наринула на нього, мов жар лихоманки.
9
Вигадана шпигунка, персонаж британського пригодницького телесеріалу «Месники» 1960-х років.