— Кажу вам, містере Вандемар, — сказав містер Круп, оглядаючи уламки, — з мене вже майже годі. Майже. Оці його вагання, хитання, проволока, чуханина… Жаба сироваткоморда — я б оце вичавив йому очі пальцями…
Містер Вандемар похитав головою.
— Поки не можна, — сказав він. — Він наш бос. У цій справі. Нехай заплатить, а тоді можна буде порозважатися у вільний час.
Містер Круп плюнув на землю.
— Нікчемний лукавий бевзень… Нам треба зарізати ту суку. Анулювати, скасувати, поховати й списати.
Десь гучно задзеленчав телефон. Містер Круп і містер Вандемар здивовано перезирнулися. Нарешті, містер Вандемар знайшов у середині купи побитий апарат, що стояв на насипові розбухлих від води медичних карток. З ним тяглися обірвані дроти. Він витяг його й передав містеру Крупу.
— Це вас, — сказав він. Містер Вандемар не любив телефонів.
— Містер Круп слухає, — сказав Круп. А тоді улесливо повів: — О, це ви, сер. — Пауза. — Наразі, за вашим побажанням, вона ходить собі вільна, як пташечка. Боюся, що ваша ідея з охоронцем загула, як мертвий бабуїн… Варні? Так, фундаментально мертвий. — Знову пауза. — Сер, у мене зароджуються певні концептуальні сумніви щодо ролі мого напарника і моєї власної у цій авантурі. — Під час третьої паузи містер Круп став блідіший од блідого. — Поводимося непрофесійно? — обережно спитав він. — Ми? — Він стиснув руку в кулака й сильно вдарив нею об цегляну стіну, однак в його голосі не почулося жодних змін: — Сер, чи можу я з належною повагою нагадати вам, що це ми з містером Вандемаром спалили широковуличну Трою? Це ми занесли Чорну Смерть до Фландрії. Ми вбили десяток королів, п’ятьох римських пап, півсотні героїв і двох визнаних богів. Наша остання робота перед цією — катування до смерті цілого монастиря у Тоскані шістнадцятого століття. Ми абсолютно професійні.
Містер Вандемар, що розважався тим, що ловив жабок і перевіряв, скільки зможе одночасно напхати їх до рота, перш ніж доведеться почати жувати, сказав з повним ротом:
— Мені це дуже сподобалося…
— До чого я хилю? — спитав містер Круп, змітаючи якусь уявну порошинку з поношеного чорного костюма й не звертаючи уваги на справжній пил, яким він був укритий. — Я хилю до того, що ми наймані вмертвителі. Горлорізи. Ми вбиваємо. — Він послухав, а тоді сказав: — А як щодо того горішняка? Чого нам не можна вбити його? — Містер Круп сіпнувся, знову плюнув і копнув стіну, тримаючи в руках напіврозбитий, вкритий іржавими плямами телефон.
— Налякати її? Ми зарізяки, а не опудала. — Пауза. Він глибоко вдихнув. — Так, я розумію, просто мені це не подобається. — Його співрозмовник на іншому кінці дроту поклав слухавку. Містер Круп подивився на телефон, а тоді зважив у руці й почав методично розбивати його на пластикові й металеві друзки об стіну.
Містер Вандемар підійшов до нього. Він знайшов великого чорного слимака з яскраво-помаранчевим черевцем, і тепер пожовував його, як товсту лакричну сигару. Слимак був не дуже кмітливий і намагався відповзти вниз по його підборіддю.
— Хто то був? — спитав містер Вандемар.
— І хто, в біса, то міг бути?
Містер Вандемар замислено пожував, а тоді всмоктав слимака до рота, як товсту, клейку, чорно-помаранчеву спагетину.
— Ожиле опудало? — висунув він свій здогад.
— Наш наймач.
— Це була моя друга версія.
— Опудала, — відразливо видавив містер Круп. Він переходив від розчервонілої злості до маслянистої сірої насупленості.
Містер Вандемар ковтнув уміст свого рота й витер губи рукавом.
— Найкращий спосіб злякати ворону, — сказав містер Вандемар, — це підкрастися до неї ззаду, взяти її рукою за худу воронячу шию й давити, поки вона не перестане рухатися. Це їх лякає до виверження нутрощів.
А тоді він замовк; високо вгорі вони почули, як ворони в небі сердито каркають.
— Ворони. Родина воронові. В народі вважаються провісниками, — виводив містер Круп, смакуючи слово, — смерті.
Ричард чекав коло стіни разом з Дуері. Вона мало говорила, а більше кусала нігті й проводила руками по рудуватому волоссю, поки воно стриміло в усіх напрямках, а тоді намагалася вкласти його назад. Вона точно не була схожа ні на кого, кого б знав Ричард. Коли вона помітила, що він дивиться на неї, то знизала плечима й глибше засунулася в шари свого одягу, прикриваючись шкіряною курткою. Вираз її обличчя нагадав Ричарду про прекрасну бездомну дитину, яку він бачив минулої зими за Ковент-Ґарденом[16]: він не був певен, чи то був хлопчик, а чи дівчинка. Його мати жебрала, благала перехожих кинути монетку, щоб вона могла прогодувати дитину й немовля, яке тримала на руках. Але дитина дивилася на світ і не казала нічого, хоч напевне змерзла й зголодніла. Вона просто дивилася.
16
Королівський театр Ковент-Ґарден — театр опери й балету, розташований в однойменному районі Лондона.