«Це мусить бути Граф», — подумав Ричард і не помилився.
Графів блазень був пристаркуватий чоловік зі скривленим невеселим ротом і розмальованим обличчям, який неначе утік від своєї долі заповнювача пауз між виступами артистів із дна афіші у вікторіанських вар'єте сто років тому. Він повів Графа до троноподібного різьбленого дерев’яного сидіння, в яке Граф трохи невпевнено сів. Вовкодав підвівся, протупав через увесь вагон і всівся коло вбраних у човганці Графових ніг.
«Графський двір, — подумав Ричард. — Звісно». І він почав думати, чи існував також барон на станції «Баронський двір»,[17] а ще ворон на «Вороновому дворі»[18] чи…
Невисокий старий вартовий задишливо закашлявся і сказав:
— Гаразд, народ. Кажіть, у якій ви справі.
Дуері виступила наперед. Вона підвела голову і раптом стала вищою і впевненішою, ніж здавалася Ричарду раніше.
— Ми шукаємо аудієнції його світлості Графа, — сказала вона.
Граф гукнув через вагон:
— Що сказала та дівчинка, Гальварде? — спитав він.
Ричард задумався, чи Граф не глухий.
Гальвард, пристаркуватий вартовий, човгнув кругом і приклав згорнуту долоню до рота.
— Шукають аудієнції, ваша світлосте, — перекричав він калатання потяга.
Граф відсунув товсту хутряну шапку набік і медитативно почухав голову. З-під шапки вигулькнула лисина.
— Справді? Аудієнції, кажеш? Як чудово. А хто вони, Гальварде?
Гальвард знов розвернувся до них.
— Він хоче знати, хто ви такі. Але кажіть коротко. Не розводьтеся.
— Я леді Дуері, — оголосила Дуері. — Дочка лорда Портико.
Граф при цих словах прояснів, нахилився вперед і глянув крізь дим здоровим оком.
— Сказала, що вона старша дочка Портико? — спитав він блазня.
— Саме так, ваша світлосте.
Граф поманив Дуері.
— Підійди-но сюди, — сказав він. — Йди-йди-йди. Дай подивлюся на тебе.
Вона пішла вагоном, що хитався з боку в бік, хапаючись для утримання рівноваги за підвішені до стелі петлі з товстої мотузки. Ставши коло Графового дерев'яного стільця, вона присіла в реверансі. Він почухав бороду й подивився на неї.
— Ми були спустошені звісткою про передчасну… — сказав Граф, а тоді урвав сам себе й сказав: — Уся родина, це було для нас… — він запнувся і продовжив: — Знаєш, я завжди високо цінував його, ми з ним багато зробили разом… Старий добрий Портико… повен ідей… — Він замовк. Тоді постукав блазня по плечу й роздратовано загудів шепотом так, що його легко було чутно крізь шум потяга: — Іди пожартуй до них, Тулі. Заробляй свій хліб.
Графів блазень похитався вперед артритною ходою з ревматичним накульгуванням. Він зупинився перед Ричардом.
— А ти хто такий? — спитав він.
— Я? — спитав Ричард. — Гм. Я? Моє ім'я? Ричард. Ричард Мейг’ю.
— Я? — писнув блазень, по-старечому й доволі театрально імітуючи Ричардів шотландський акцент. — Я? Гм. Я? Тю, дядьку. Це не чоловік, а дурник якийсь. — Придворні мляво захихотіли.
— А я, — зі сліпучою усмішкою сказав блазневі де Карабас, — звуся маркізом де Карабасом.
Блазень блимнув очима.
— Ти — злодій де Карабас? — спитав він. — Де Карабас — грабіжник могил? — Він повернувся до придворних. — Але це не може бути де Карабас. А чому? Бо де Карабаса давно вигнано, йому заборонено з'являтися у Графовій присутності. Це, ймовірно, якийсь новий вид куниці-переростка.
Придворні силувано попирхали й завели тиху стурбовану розмову. Граф нічого не сказав, але сильно стиснув губи й затремтів.
— А я звуся Мисливицею, — сказала Мисливиця до блазня.
Придворні замовкли. Блазень розкрив рота, ніби збираючись щось сказати, а тоді глянув на неї й закрив його. В куточках бездоганних губ з'явився натяк на усмішку.
— Ну ж бо, — сказала вона. — Пожартуй.
Блазень дивився на закручені носаки свого взуття. Тоді він пробурмотів:
— У мого собаки нема носяки.
Граф, що дивився на маркіза де Карабаса, викотивши око, в якому ніби повільно зайнявся запальний ґніт, стиснув губи так, що вони побіліли, а тоді вибухнув угору та звівся на ноги як сивобородий вулкан, як літній берсерк. Його голова торкалася даху вагона. Він вказав на маркіза й закричав, бризкаючи слиною:
— Я цього не терпітиму! Підведіть його сюди.
Гальвард пригрозив маркізові суворим списом, тож маркіз пішов наперед і став перед Графовим троном разом з Дуері. Вовкодав глухо загарчав.
— Ти, — сказав Граф, пронизуючи повітря величезним вузлуватим пальцем. — Я впізнав тебе, де Карабасе. Я не забув. Може, я постарів, але не забув.