Це нагадало Джесиці про випадок, що колись трапився з її матір’ю, коли та одного вечора зустріла жінку, яку знала все життя — ходила з нею до школи, працювала з нею в окружній раді — і як її мати, зустрівши ту жінку на вечірці, раптом зрозуміла, що не може пригадати її імені, хоч і знає, що її чоловік Ерик працює у видавничій справі, а їхнього золотистого ретривера звуть Майором. Джесикову матір це вкрай роздратувало.
Вона через це не могла зосередитися ні на чому іншому.
— Хто ті люди? — спитала вона у Кларенса.
— Оті? Ну, він — новий редактор журналу «Vogue», а вона — кореспондент мистецького відділу «New York Times». А між ними, здається, Кейт Мосс…
— Ні, не ті, — сказала Джесика. — Он ті. Отам.
Кларенс глянув туди, куди було вказано.
— Гм? А, оті, — він не міг зрозуміти, як не побачив їх раніше.
— Журналісти? — сказав він без певності. — Виглядають доволі трендово. Відроджують ґранж? Я вас благаю. Може, це хтось із того реаліті-шоу…
— Я ж знаю його, — збентежено сказала Джесика. А тоді шофер містера Стоктона подзвонив з Голборна й повідомив, що вони вже майже коло Британського музею, і Ричард вискочив їй з голови, як вискакує з пальців ртуть.
— Не бачила нічого схожого? — спитав Ричард.
Дуері похитала головою й ковтнула шматок нашвидку пережованої курячої ніжки.
— Це наче грати в «Знайди голуба» на Трафальгарській площі, — сказала вона. — Ніщо з цього не здається мені Анґелусом. В сувої сказано, що я впізнаю його, коли побачу. — І вона пішла оглядати ангелів далі, проштовхнувшись між Промисловим Магнатом, Заступником Лідера Парламентської Опозиції й Найдорожчою Дівчиною За Викликом на півдні Англії.
Ричард повернувся в інший бік і зіткнувся лице в лице з Джесикою. Її волосся було високо вкладене на голові, бездоганно обрамлюючи обличчя двома завитками каштанових кучерів. Вона була дуже гарна. Вона всміхалася йому; саме усмішка його й штовхнула.
— Привіт, Джесико, — сказав він. — Як життя?
— Привіт. Ви не повірите, — сказала вона, — але мій помічник не записав назви вашої газети, містере гм.
— Газети? — спитав Ричард.
— Я сказала газети? — виправилася Джесика і мило, дзвінко засміялася над своєю обмовкою. — Журналу… телеканалу. Ви ж у ЗМІ?
— Ти прекрасно виглядаєш, Джесико, — сказав Ричард.
— Вам відомо про мене більше, ніж мені про вас, — сказала вона, пустотливо усміхаючись.
— Ти — Джесика Бартрем. Ти провідний маркетолог у «Стоктонс». Тобі двадцять шість. День народження в тебе двадцять третього квітня, а в запалі пристрасті ти часто мугикаєш пісню «Манкіз» «Я в неї вірю»[20]…
Усмішка зникла з її обличчя.
— Це що, якийсь жарт? — холодно спитала вона.
— О, і ми були заручені вісімнадцять місяців, — сказав Ричард.
Джесика нервово розтягнула губи. Певно, це справді був якийсь жарт — із тих, що начебто завжди стаються з кимось іншим, а з нею — ніколи.
— Гадаю, що знала б, якби була з кимось заручена вісімнадцять місяців, містере гм, — сказала Джесика.
— Мейг’ю, — допоміг Ричард. — Ричард Мейг’ю. Ти кинула мене, і тепер я не існую.
Джесика швидко помахала комусь в дальньому кінці зали, не дивлячись ні на кого прямо.
— Зараз підійду, — відчайдушно погукала вона й позадкувала.
— Я в неї вірю, — весело проспівав Ричард, — і не покинув би, якби й хотів…
Джесика зняла бокал шампанського з таці, що пролітала повз, і осушила його одним ковтком. У дальньому кінці зали вона побачила шофера містера Стоктона, а де був його шофер…
Вона попрямувала до дверей.
— І хто то був? — спитав Кларенс, крокуючи поруч із нею.
— Хто?
— Той таємничий персонаж.
— Не знаю, — зізналася вона. А тоді сказала: — Слухай, давай, мабуть, виклич мені охорону.
— Гаразд. А нащо?
— Просто… просто виклич та й усе, — а тоді до зали увійшов містер Стоктон, і все інше вилетіло їй з голови.
Він був неосяжний і незміримий, мов Гоґартівська[21] карикатура, неймовірно гладкий, з багатьма підборіддями й широким животом. Йому було за шістдесят; волосся сиво-сріблясте, ззаду занадто довге, тому що від цього людям ставало незручно, а містер Стоктон любив робити так, щоб людям було незручно. В порівнянні з Арнольдом Стоктоном Руперт Мердок був дрібним біржовим скнарою, а покійний Роберт Максвел — викинутим на берег китом.