Ангел кивнув.
— Багато таємниць знаходять шлях до мене, — сказав він. — Багато чуток, напівправди, луни. — Тоді він повернувся до Ричарда. — А ти? Чого хочеш ти, Ричарде Мейг’ю?
Ричард знизав плечима.
— Хочу повернути своє життя. І роботу.
— Це можливо, — сказав ангел.
— Ага, справді, — буркнув Ричард.
— Ти сумніваєшся в мені, Ричарде Мейг’ю? — спитав ангел Ізлінтон.
Ричард поглянув йому в очі. Вони були блискучо-сірі й старі, як усесвіт, очі, що бачили, як десять трильйонів років тому з зоряного пилу сформувалися галактики. Ричард похитав головою. Ізлінтон лагідно всміхнувся до нього.
— Це буде нелегко. І тобі, й твоїм супутникам доведеться протистояти справжній небезпеці. Але існує спосіб, в який ми можемо дізнатися про те, що тебе цікавить. Є ключ до всіх наших проблем.
Він підвівся, пройшов до кам'яної полички, звідки взяв одну з декількох фігурок, що там стояли. То була чорна, зроблена з вулканічного скла статуетка, що зображала якусь тварину. Ангел віддав її Дуері.
— Це безпечно проведе вас наприкінці зворотного шляху до мене, — сказав він. — Решта ж за вами.
— Що ви хочете, щоб ми зробили? — спитав Ричард.
— Чорні браття зберігають ключ, — сказав він. — Принесіть його мені.
— І ви зможете з його допомогою дізнатися, хто вбив мою родину? — спитала Дуері.
— Сподіваюся, що так, — відповів ангел.
Ричард допив вино. Він відчув тепло, що розлилося його тілом, а тоді ще якесь дивне почуття — впевненість, що якби він глянув зараз на свої пальці, то побачив би, як всередині ними тече й світиться вино. Неначе він сам був зроблений зі світла…
— Щасти вам, — прошепотів ангел Ізлінтон.
Почувся шурхіт, неначе вітер повіяв у старому лісі, або десь забили могутні крила.
Ричард і Дуері сиділи на підлозі зали Британського музею й дивилися на розфарбоване різьблення ангела на дверях собору. Зала була порожня й темна. Вечірка вже давно скінчилася. Небо за вікном почало світлішати. Ричард підвівся, а тоді нахилився вниз і допоміг підвестися Дуері.
— Чорні браття? — спитав він.
Дуері кивнула.
Він багато разів переходив Чорнобратський міст,[22] що в Сіті, і часто проїздив повз станцію «Чорні браття», але він вже звик не загадувати.
— Місце чи люди? — спитав він.
— Люди.
Ричард знову підійшов до Анґелуса. Він провів пальцем по намальованому вбранні.
— Гадаєш, він справді це може? Повернути моє життя?
— Я ніколи про таке не чула. Але не думаю, що він збрехав би нам. Він же ангел.
Дуері розтулила долоню й подивилася на фігурку Звіра.
— У мого батька була така, — сумно сказала вона, а тоді поклала її глибоко до кишені своєї коричневої шкіряної куртки.
— Ну, — сказав Ричард. — Ми не повернемо ключа, якщо стирчатимемо тут, чи не так?
Вони пішли порожніми коридорами музею.
— То що ти знаєш про той ключ? — спитав Ричард.
— Нічого, — сказала Дуері. Вони досягли парадних дверей музею. — Я чула про Чорних братів, але ніколи не мала з ними ніяких справ. — Вона притисла пальця до надійно замкнених скляних дверей, і ті відчинилися від її доторку.
— Купка ченців… — замислено сказав Ричард. — Б’юсь об заклад, ми як скажемо, що допомагаємо справжньому ангелові, то вони бігом віддадуть священного ключа і… і докинуть ще чарівного ножа для консерви й дивовижного штопора, що насвистує пісень, на додачу. — Він почав сміятися й задумався, чи вино й досі впливає на нього.
— Ти в доброму гуморі, — зауважила Дуері.
Він енергійно закивав.
— Я повертаюся додому. Усе знову стане нормальним. Знову нудним. Знову дивовижним. — Ричард озирнувся на сходи, що вели до Британського музею, і вирішив, що ці сходи були просто створені для того, щоб ними танцювали згори вниз Фред Астер і Джинджер Роджерс. А побачивши, що жодного з них поблизу немає, він заходився сам танцювати внизу сходів, копіюючи Фреда Астера й мугикаючи щось середнє між «Вдягнуся як до „Рітцу“» і «Циліндр, біла краватка й фрак».[23]
— Пам-там-пам-пам-там-тадам-там-там, — співав він, переступаючи вниз і вгору сходами.
Дуері стояла нагорі й дивилася на нього з жахом, а тоді почала безпорадно хихотіти. Він глянув на неї й зняв на знак привітання свого білого шовкового циліндра, удав, що підкидає його високо в повітря, а тоді ловить і знов надягає на голову.
— Дурник, — сказала Дуері й усміхнулася йому. У відповідь Ричард вхопив її за руку й продовжив танцювати сходами вгору і вниз. Дуері повагалася одну мить, а тоді заходилася танцювати й собі. І робила це набагато краще за Ричарда. Внизу сходів вони впали одне одному в обійми, задихані й виснажені.