Ричардів світ захитався.
Він відчув, як її серце б'ється об його груди. Мить змінила забарвлення, і Ричард подумав, чи не мусить зараз чогось зробити. Він зважив, чи хоче її поцілувати, і зрозумів, що гадки не має. Він зазирнув до її дивовижних очей. Дуері схилила голову набік і звільнилася. Вона підняла коміра своєї коричневої шкіряної куртки й затулила шию — захист і броня.
— Ходімо шукати нашу охоронницю, — сказала Дуері. І вони пішли хідником до станції «Британський музей», лиш час від часу спотикаючись.
— Чого ти хочеш? — спитав містер Круп.
— А чого всі хочуть? — спитав маркіз де Карабас трохи більш риторично.
— Смерті живому, — припустив містер Вандемар. — Більше зубів.
— Я подумав, що ми могли б укласти угоду, — сказав маркіз.
Містер Круп зареготав. Звук був схожий на той, що можна було б видобути, якби провести шкільною дошкою об нігті на стіні з відрізаних пальців.
— Ох, шляхетний маркізе. Гадаю, що можу впевнено заявити, без жодного ризику зустріти протест будь-якої з представлених тут сторін, що ви десь розгубили той здоровий глузд, про який подейкують, буцім він у вас був. Ви, — довірчим тоном повів він, — якщо дозволите цей вульгаризм, абсолютно втратили голову.
— Скажіть слово, — мовив містер Вандемар, що тепер стояв позад маркізового стільця, — і вона злетить з його шиї раніше, ніж він устигне сказати «Джек Кетч».[24]
Маркіз добряче хекнув на свої нігті й потер їх об вилогу пальта.
— Я завжди вважав, — сказав він, — що насилля є останнім прихистком некомпетентних, а пусті погрози — пенсійним притулком смертельно безсилих нездар.
Містер Круп люто зиркнув на нього.
— Що ти тут робиш? — зашипів він.
Маркіз де Карабас витягнувся, як великий кіт — можливо, рись або велика чорна пантера, — а в кінці цього руху він вже стояв з руками глибоко в кишенях свого дивовижного пальта.
— Як я розумію, містере Круп, — легко й приязно повів він, — ви колекціонуєте фігурки династії Тан.
— Звідки ти знаєш?
— Люди мені різне розповідають. Зі мною легко балакати, — усмішка маркіза була чиста, незворушна й безхитрісна — то була усмішка людини, що пропонувала вам купити Біблію з рук.
— Навіть коли б і так… — почав містер Круп.
— А коли б так, — сказав маркіз де Карабас, — то вас могло б зацікавити оце.
Він витяг з кишені одну руку й простягнув її до містера Крупа. До цього вечора ця статуетка стояла в скляній коробці у сховищі одного з провідних лондонських торгових банків. У певних каталогах вона була згадана як «Дух Осені (Похмура постать)». Заввишки вона мала десь вісім дюймів — то була полив'яна керамічна фігурка, яку виформували, розмалювали й обпалили, коли Європа була в Темних Віках, за шістсот років до першого плавання Колумба.
Містер Круп несвідомо зашипів і потягнувся рукою. Маркіз прибрав її подалі від його рук і притис до грудей.
— Ні-ні, — сказав маркіз. — Все не так просто.
— Хіба? — спитав містер Круп. — Але що ж спинить нас від того, щоб забрати її й розкидати шматочки твого тіла по всьому Долішньому? Ми ще ніколи не розчленовували маркізів.
— Було, — сказав містер Вандемар. — У Йорку. В чотирнадцятому столітті. Дощ ішов.
— То був не маркіз, — сказав містер Круп. — То був граф Екзетерський.
— І маркіз Вестморлендський, — було видно, що містер Вандемар вельми з себе задоволений.
Містер Круп пирхнув.
— І що ж спинить нас від того, щоб порубати тебе на стільки ж шматочків, на скільки ми порубали маркіза Вестморлендського? — спитав він.
Де Карабас витягнув з кишені іншу руку. В ній він тримав невеликого молоточка. Він підкинув його в повітря, як бармен у відео про приготування коктейлів, упіймав за ручку й заніс залізну голівку над порцеляновою фігуркою.
— Ох, будь ласка, — сказав він. — Балакаймо далі без цих дурних погроз. Гадаю, що був би щасливіший, якби бачив, що ви обоє стоїте он там.
Містер Вандемар кинув погляд на містера Крупа, і той майже невловимо кивнув. Повітря завібрувало, і містер Вандемар став коло містера Крупа, що всміхався, як череп.
— Я й справді коли-не-коли купував предмети часів династії Тан, — визнав він. — А цей продається?
— Ми, жителі Долішнього, не дуже часто щось продаємо чи купуємо, містере Круп. Ми міняємося. Бартер — ось що нам ближче. Але так, ви маєте рацію, цей бажаний предмет, безперечно, не від того, щоб потрапити в чиїсь інші ручиська.
24
Джек Кетч — англійський кат, відомий своїм чи то невмілим, чи то навмисно жорстоким, а від того дуже тривалим методом відрубування голови.