— І хто ж упир?
— Котович, що вчора до Лукомських приїхав. Ми його вночі попід верболозами знайшли, щось він там чаклував… Чарами від нас утік! Тепер ховається у Лукомських.
— То ти вирішив, що Лукомські вам його віддадуть… — примружився Бобер.
— Ні. Але я й питати не буду. Не дам, аби моїх людей, як овець, морили. Князь мене спитає…
— А я не дам, аби ви в моєму селі розбишакували! — перебив чеха, уперто виставивши підборіддя вперед, малий Бобер.
— Подумай, Станіславе… Зажди, — заспокійливо виставив долоню вперед Краварж. — У тебе, я чув, син народився, а в мор першими діти помруть, якщо упир і далі чаруватиме… Подумай добре. Мені допомоги не треба, просто не заважай…
Бобер стиснув губи і зло подивився в очі Краваржу. Йому не сподобалося, що Краварж згадав його малюка. Рука Бобра погладжувала шаблю, усе тіло було готове в будь-яку мить випрямитися, як пружина, та він усе думав над словами чеха, і страх раптом кольнув його зсередини. Долоня малого війта розслабилася, він забрав її з хрестовини шаблі і потер носа.
— Добре. Заберете його й ідете геть. Ніяких убивств у Ляхові, — коротко проказав Бобер.
— Домовилися, Станіславе.
Бобер махнув рукою, і ляхівці розступилися.
Подвір’я високого будинку Лукомських, що стояв у тіні величезного саду, натовп затопив, як бистра вода. Болотківчани оточили дім, аби ніхто не зміг утекти, і мовчки чекали. Та маєток також ніби вимер, із зачинених дверей та вікон не чутно було жодного звуку. Урешті двері скрипнули, і на поріг вийшла пані Лукомська. Лице в неї було виснажене, глибоко запалі очі — заплакані, та вона відразу розлютовано закричала на затихлих селян:
— Чого стали, лайдаки! Убили людину безневинну. Помирає пан Котович. За це підле вбивство вас Бог покарає!
Мовчанка перервалася обуреним гомоном з натовпу, розпалені словами Лукомської, почали викрикувати.
— Не знаєш ти, пані!!! Нічого ти не бачила.
— То не людина, то упир, убив трьох у нас!
— Усіх нас хотів отруїти. Віддай нам його!
— Він помирає!!! — намагалася перекричати голоси Лукомська, та марно.
— Віддайте, Богом прошу. Від мору може й ваша родина загинути. Віддайте, Божу справу робимо, від диявола всіх рятуємо, — прогудів своїм басом Краварж.
Лукомська скривила свої тонкі губи в презирливій гримасі:
— Темне бидло… Ви просто товар, а не люди…
Двері нечутно відчинилася, крізь них прослизнула сива служниця і зашепотіла щось на вухо Лукомській. Та випрямилася, її обличчя наче закам’яніло, а з очей потекли сльози.
— Помер він… Усе… Kоnіес,[21] — прошепотіла жінка.
— Тож немає вам чого його захищати, — різко заговорив війт. — Але я не вірю тому упиреві. Ми всі вже бачили, як він уже раз помирав, а потім чарами зник. Віддайте тіло, пані!..
Лукомська підняла голову і хотіла сказати щось різке, та напружені впродовж розмови плечі врешті впали, її біле кам’яне обличчя задрижало.
— Мій чоловік, як повернеться, вам цього не подарує, — промовила вона, мало не ридаючи.
— Байдуже. Віддайте упиря. Не знаю, скільки зможу людей стримувати, пані…
Сива служка відірвала Лукомську від дверей і відвела вбік. Жінка пішла, спотикаючись, закривши обличчя руками. У будинок негайно забігли болотківчани і вже за мить звідти винесли неймовірно блідого померлого. Він увесь був у крові та синцях, але губи його залишалися яскраво-червоними, наче тільки-но випив гарячої людської крові. Селяни хрестилися і плювали в його сторону, та підходити ближче мало хто наважувався. Тіло кинули до воза, який негайно рвонув з місця і, підскакуючи на ямах, помчав до Болотківців. Руки упиря з кожним струсом підкидувало вгору, і переляканий візник щораз озирався, з жахом чекаючи, що мрець ось-ось оживе і стисне свої холодні тонкі пальці на його шиї.
З високого пагорба, на якому стояв маєток війта Краваржа, кожну хату Болотківців було видно як на долоні. Крізь невеликий ліс проглядав і сусідній Кунів зі шпичастим костьолом, а трохи далі на заході виднівся Ляхів, що розкинувся на болотистих луках. З віконця хліва, де тримали Голоту, огляд був не такий гарний, видно було лише вигін, де зазвичай збиралися болотківчани, але й того було достатньо. «До аутодафе їм, звичайно, ще далеченько. Але свято спалення упиря місцеві умільці готують незгірш, ніж в Іспанії, з розмахом». Голоті, дякуючи війтовій, розв’язали ноги й руки, тож він, не відриваючи погляду, дивився вниз, на луки, туди до самого вечора один за одним їхали вози з дровами і соломою. Привезене складали одне на одне, і скоро на майдані виросла справжня солом’яна гора, на вершечку якої височів високий сосновий стовбур. Тіло упиря з пробитими осиковим кілком грудями, замазаним землею ротом та зав’язаними очима, прикрутили мотузками до соснини, і на ньому тепер виблискували тіні вогнища, яке розпалили поруч.