— Та ви що, пане Голото, Фельчинський не мені ж одному сала за комір налляв, он війт йому грошей винен був.
— Війт? Багато грошей?
— Та трохи… — зам’явся війтів помічник.
Сокирчук зрозумів, що бовкнув зайвого, і вчепився в кружку обома руками, не піднімаючи очей на Голоту. Посидівши так кілька хвилин, кинув гроші на стіл, перепросив і пішов з корчми. Голота тільки мовчки провів його очима.
«Дуже вже вся ця історія з упирями нагадує якусь звичайнісіньку війну між шляхтою за межу. От тільки смертей щось забагато, — потер носа Голота, допиваючи пиво. І в цій ситуації найдивніше виглядає війт, недруги якого мруть, як мухва. І з покійним Калиновським він на герці бився, і гостя Лукомського, з яким сварився, спалив, а ще одному вдаваному упиреві, померлому Фельчинському, узагалі грошей був винен. А те, що Краварж явно провокував Лукомського, коли вдирався в його дім і забирав тіло померлого упиря, узагалі явна й неприкрита спроба, влаштувавши невеличку війну, замести сліди. Усі нитки ведуть до війта, — укотре подумав Голота. — Але ж яка йому вигода влаштовувати таку бучу, та ще й перед приїздом князя, який його точно по голові не погладить?»
Голота задумався, а тоді нахилився й схопив за рукав служку, що пробігав повз, і притягнув до себе.
— Слухай, а хто тут тепер управляє?
— Та я, — зніяковіло промимрив парубок.
— А ти хто?
— Данило, небіж шинкарчин.
— Що — поховали її вже? — згадав Голота розхристану, з голими грудьми, шинкарку, яка бігла вулицею села й кричала, що помирає.
— Та ні, — ще більше знітився хлопець.
— Як — ні? — здивувався Голота.
— Ніхто ж тіла так і не знайшов. Кажуть, у ліс вона побігла та й там десь померла.
— Так, а чим же їх усіх потруїли?
Хлопець здвигнув плечима.
— Та то ж упирі, хтозна. Он Федотиха приходила, дивилася, так вона і сказала — упирські чари.
— А що то за Федотиха?
— Та трави знає, кості править. Живе за Івасем, хата її стара-стара. — Хлопець змахнув у сторону околиці села.
— Відьма чи що?
— Що ви, пане, — хлопець перехрестився. — Православна, у церкві співає. Разом з Даркою Фельчинського співала…
Голота спохмурнів, допив пиво й різко встав, кинувши шинкареві монету.
— Чув про Дарку?
— Та чув, пане…
— А що, жалкують люди за нею? — запитав Голота, втупившись у стіл.
— Ех, дуже жалкують, пане Голото. Хороша була дівчина, тому поможе, другому. І Фельчинського з сусідами мирила постійно. Сирота була, змалку їм у родині прислуговувала. Коли вмерла його дружина, Фельчинський зовсім уже з розуму зсунувся, ходив по селу й періщив усіх палицею, так вона його перед усіма захищала. Та що казати, пане, тільки через неї з дідом і мирилися. І накинулися на нього тільки тому, що Дарки вдома не було. Вона прибігла, коли вмер уже. Голосила за дідом, а бач, і сама за ним пішла…
— Пане Голото. Уклінно молю вашемосць, пробачити мені… — почувся гундосий голос. Голота повернувся й побачив ще одного підручного війта — рудого Коса, що винувато дивився на нього спідлоба своїми маленькими очицями.
— За що ж тебе простити, Косику? — запитав Голота єлейно.
— Як за що, за те усе, — запнувся здоровило.
— За що? За те, як ти мені мало не всі ребра зламав, носа мало не звернув, палець вивернув і батогом хвицяв? І за це — що? Ти мене пивом пригостиш? — так само єлейно промовив Голота.
— Е-е-е-е, ну, — тупувато закліпав очима Кос, намагаючись зрозуміти, де тут підвох. — Так!
— А Мар’ян ваш, ну той, Ведмідь, теж зібрався мене вгощати?
— Стоїть на вулиці, чекає, — не менш дурнувато відповів Кос.
— Так зарубай собі на носі і передай тому тупакові Мар’яну, що мені ваші вибачення, як до дупи дверці, потрібні!!! Я ще вам, псякрев, згадаю!!! Пішов геть, hijo de puta! — заволав Голота отетерілому телепню, якого явно вразила ламана іспанська колишнього жебрака. Він злякано позадкував, сідницями відчинив двері шинку й вивалився надвір.
Голота вийшов слідом, минув наляканих війтових попихачів, поклавши руку на шаблю. Залишивши двох дурнів далеко позаду, він пирхнув і зареготав, надто вже промовисті вирази облич були у тих. Голота побрів на край села, обережно обходячи багнюку й кізяки і весь час поглядаючи на свої дорогоцінні сап’янці. «Треба було б конем, але ж тоді все село знатиме, куди я ходжу», — зітхнув він, звертаючи на стежку, що вела на берег. Верболозами та очеретом він нарешті добрів до своєї мети.
Хата знахарки Федотихи, що вросла в землю до вікон, ховалася за живоплотом з кущів малини та смородини, слив та грушок-дичок. З цих хащів Голота довго нишком дивився за згорбленою знахаркою, по самі очі закутаною в хустку, яка ходила двором і бурмотіла щось собі під носа. Несподівано Федотиха неначе щось відчула — розпрямилася й швидко обернулася, уп’явшись очима в кущі, де ховався Голота. Тому не залишилося нічого, як вийти зі своєї схованки.