— Ти якого куреня[38]? — несподівано спитав він.
— Незамайківського, — відказав, пом’явшись, здивований Голота.
— А я Уманського. Засядьвовка старого знаєш?
— Не знаю, — здвигнув плечем Голота.
— Кішку-Лиманського?
— Нема вже його, згорів у зимівнику того року.
— Куцокінь?
— Забили Куцоконя біля стовпа, украв гроші на горілку в курені, то так присудили йому…
— Жаль Павла. Добрий був козак, раз на спір підкову, як тісто, зім’яв… — промовив задумливо Козира. — А з Кішкою ми вдвох звідси на Запоріжжя побігли. Я ж тутешній, зі Славути. Як утік тридцять років тому, так оце тільки років п’ять як повернувся. З татарвою рубалися, з московитами, зі своїми, з ляхами, то Кішка навіть рубця якого не мав — наче заговорений був. А в зимівнику згорів. От же Бог дав, — покрутив головою старий запорожець. — Бачиш, усі мої товариші вже у Бога за пазухою, один я ходжу цією проклятою землею і дітей своїх ховаю…
Голота не знайшов, що відповісти, мовчав і чекав. Нащось же старий розбійник привів його сюди. І навряд чи для того, аби поговорити про Січ і старих знайомих. Лише подумав, як Козира несподівано різко звісився з коня й наблизив своє яструбине, усе у віспинках лице до Голотиного й засичав.
— Знайди те падло, яке людей потруїло, а мою дочку зі світу зжило, Голото. Сам я не можу зараз, кожен собака за мною полює, щоб продати… Та й без того я лиш кривулею здатен махати, а ти… Чув я про тебе і знаю, що можеш. Прошу тебе й заклинаю… Ніколи Козира нічого не просив… І не попросить. Одне мені в житті тепер потрібно. Одне… Як зробиш, Козира тебе не образить. Кожен тобі розкаже про моє багатство…
Він люто грав вилицями, майже впершись довгим носом в обличчя Голоти, і той справді відчував, яким жаром палає Козирина ненависть.
«Знов-таки на майбутнє треба запам’ятати, що ненависть, поєднана зі сливовицею та кулішем із часником, має просто неперевершений ефект», — подумав Голота, дивлячись у примружені Козирині очі, і врешті кивнув. Козира миттю випрямився в сідлі, як струна, не відриваючи погляду від Голоти, заграв конем — кинув його в танок, підняв на диби, змусив вертітись, а тоді кількома рухами ніг заспокоїв.
— Хто ще знав про Калиновського і твою Марусю? — запитав Голота, спостерігаючи, як копита вибивають куряву з крейдяної могили, на якій вони стояли.
— Купець Лєшек, друг його, — обертаючись разом з конем, відповів Козира.
— Де він зараз, знаєш?
— В Острозі, будинок біля монастиря францисканців[39] має. Хотів я з ним поговорити, але куди ж там, — махнув він рукою. — Мені в Острог їхати, то зразу сповідатися треба, живим я звідти не вийду…
Голота хитнув головою, і за мить чорний вершник пришпорив коня, що зірвався стежкою з могили вниз, здійнявши справжню крейдяну бурю. Голота дивився за гайдамаком, що мчав дорогою до лісу, доки той не зник за обрієм, а тоді глянув донизу на білі-білісінькі сап’янці і з жалем зітхнув. Чоботи, якими він так пишався, явно завершували свою земну долю.
Розділ 9
В якому Голота мандрує. На шляху до істини він мерзне, мокне й узагалі всіляко страждає
Ішов мерзенний холодний дощ, його струмені сікли обличчя, затікали під плащ, а маленькі краплі наввипередки бігли по спині Голоти, що згорбившись, виїхав на коні з Болотківців до Острога. Він подивився на свинцеве небо та жодного натяку на те, що потоп спиниться, не було. Лило, не перестаючи, увесь минулий вечір, усю ніч і весь ранок. Здавалося, зливі не буде кінця й краю. Уже затопило й городи, і луки, а з людських подвір’їв, що стояли на довгому пагорбі, сунулися справжні гірські потоки бурхливої води.
«Це ж липень надворі, звідки ця крижанина! Бодай усьому цьому пропасти, що я забув у тому Острозі?», — лаявся Голота всенький ранок, вештаючись по шинку, в якому за помірну плату вже два дні мав тапчан та юшку на сніданок. Він усе виглядав з маленького віконця надвір, що перетворився на величезну калюжу, та врешті, коли побачив, що злива і не думає припинятися, замовк і вже без зайвих слів почав збиратися.
Треба було їхати, адже в Болотківцях уже нічого не висидиш. Лише проклятущий острозький купець Лєшек був тією єдиною ниткою, за яку можна вчепитися, аби хоч щось стало зрозуміло у цій заплутаній історії. Та жодних гарантій не було. І чи справді знав гендляр, що там за пристрасті вирували між шинкаркою та Калиновським, чи доведеться пхатися аж в Острог, тільки щоб перевірити чергову сільську плітку, Голота й гадки не мав.
38
Військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кількох сотень козаків.
39
Римо-католицький орден жебраків, заснований 1209 року в Італії Франциском Асизьким. В Острог францисканців запросив князь Януш Острозький (1554–1620).