— Під батогами згадаєш, собако! Під батогами багато чого знають.
«А от про батоги тобі, падло, не варто було говорити, — подумки оскаженів Голота, якому ще боліла ледве зажила спина. Кров ударила в лице. — „Тихо й спокійно“ — навряд чи було б моїм родовим девізом», — погодився він із тихим зітханням і трохи повів плечем, скинувши свою довгу палицю. Почувся металевий скрегіт, вузлик упав на землю разом із тією гіллякою та, на превеликий подив пана, який так і застиг з відкритим після чергового свого «псякрев» ротом, палиця виявилася не палицею, а вичурними піхвами величезної карабели.[5] Голота ж тепер стояв із шаблею в опущеній руці. Дивлячись в очі шляхтичу, він підняв іншу долоню та поплескав панського коня по шиї, той такої нахабності від жебрака не чекав: схарапудився й нервово заходив ногами. Жеребчик ще не розумів, що його пану вже не до гарцювання. Той ще дивився на Голоту з тим же гидливо-презирливим виразом на обличчі, та в його очах несамовитий страх єднався з безмежним жахом. Такого від жебрака, яких він звик ганяти околицями, панок явно не чекав. Тим більш, якщо жебрак кількома рухами зап’ястка демонструє, що карабелою він не лише кров’янку вміє шинкувати.
— Гайдамак? Запорожець? — видавив із себе пан.
— Просто подорожній, іду святими місцями, пане як вас? — запопадливим голосом запитав Голота.
— Калиновський…
— Отож, пане Калиновський, раджу вам їхати далі на прогулянку з друзями. Мене закриває ваш баский кінь, тож ваші приятелі бачать лише, як ви наскакуєте на жалюгідного жебрака, який тільки те й робить, що кланяється в пояс і молить згледітися над убогим прочанином. Ваша честь не страждає, їдьте собі з Богом, пане.
— Як ти смієш…
— Ще трохи, і я посмію відрубати вам руку. Ліву, — скаженіючи, прошепотів Голота, але вмить заспокоївся. — Ви навіть нічого не відчуєте і будете просто дивитися, як з того місця литиметься кров. А потім люди з такою раною зазвичай нахиляються трохи в лівий бік, підставляючи голову. Тоді я знесу вам вашу кудлату довбешку, і багато дівчат, удовиць і дружин рогатих чоловіків ридма ридатимуть за вашими пишними вусами. Богом клянуся, вельмишановний, — увічливо посміхнувся Голота.
Пан мовчки стискав руків’я шаблі, по його обличчю повзли краплини поту. Незважаючи на загрозливу позу, свою дідівську janowku[6] він витягувати боявся. Перспектива замість веселої гулянки з друзями, куди він саме прямував, стати на герць з дивним балакучим незнайомцем його не радувала, тож Калиновський гарячково шукав вихід з незручного положення. Шукав, але не знаходив. Голота тим часом провів рукою по багатому сідлу шляхтича й знизу вгору знову подивився на панка, який урешті надумав відповідати. Калиновський намагався надати голосу суворості, але від хвилювання той тремтів, як струна, і шляхтич, згораючи від сорому, зривався на фальцет.
— Щоб у Ляшівці я тебе не бачив, зрозумів?!
— Так, пане, — схилив голову Голота, уїдливо посміхаючись.
Пан хмикнув і дав шпори коневі. На повному скаку він вилетів на пагорб, де його чекали друзяки.
— Що там, Франтішеку, як твоє полювання?
— Лайдак у штани навалив, сказав йому забиратися геть, бо батогами заб’ю. На коліна падав, пожалів я його. Ви ж знаєте, яке в мене жалісливе серце, добродії, — нервово усміхаючись, скоромовкою проторохтів Калиновський.
— Калиновський, а ви справжня гроза жебраків.
Шляхтичі дружно захихотіли.
— Зате, пане Анджею, поблизу мого села всі ці обірванці навіть пройти бояться. А ви відлякуєте їх хіба що вашою полюбовницею, тією страхопудливою німкенею.
— О, Калиновський, якби ми могли оцінити вашу загадкову коханку, яку ви так ретельно ховаєте. Може, там якийсь вусатий гусар?
Під гогіт друзяк шляхтич з усієї сили вдарив коня нагаєм. Від несподіваного болю жеребець різко скакнув уперед і враз пішов полем учвал. Гурт весело перекидався жартами та поскакав далі. Голота, важко дихаючи, дивився їм услід.
«Дивом, лише дивом усе закінчилося добре, — подумав він. — А випив би той червономордий Калиновський трохи більше мальвазії, різанини було б не уникнути. І це за два кроки від села, де он весело курить корчма і є де поїсти, випити й поспати. Треба нарешті стати справжнім жебраком й витратити все, що є, до останнього шеляга».
Голота витер з лоба краплі поту, вкинув шаблю в дерев’яні піхви і, стомлено човгаючи ногами, посунув у бік солом’яних дахів, рясно розсипаних по горбах.
До корчми — звичайної сільської хати, що була хіба довшою та мала високий, чепурний, з вирізьбленими орнаментом на балясинах, ґанок, — Голота дійшов уже під вечір. Він кинув погляд на двох гуляк, що сиділи на лавці під шинком і були вже так неймовірно втомлені відпочинком, що аж засинали. «А ще ж тільки перші зірки з’явилися. Диви, які тут швидкі люди», — здивувався Голота і прислухався до гамору шинку, стіни якого аж ходили від пискливої скрипки, тупоту чобіт та вибухів скаженого сміху. Голота обережно відчинив двері й побачив те, що бачив уже тисячу разів. Корчма була корчмою, де б він не був, і як би вона не називалася — чи то trattoria[7], чи то konoba[8] чи kneipe[9]. Дим, запахи страв, оковита, меди, пиво на столах, п’яний шум голосів, музика, що нетверезо стискає скрипку, й інший, що гупає в бубон, — Голоту одразу оповило затишком і спокоєм. Щоправда, погляд запиленого жебрака в дранті та з босими брудними ногами, але з єлейною усмішкою на мармизі, що блукав по шинку, відразу наштовхнувся на не надто радісне лице рудої шинкарки, яка, побачивши Голоту, лише стиснула свої красиві губи і здвигнула бровами. Гірше того — шинкарка нахилилася до здорового бугая, що сидів поруч, і щось йому зашепотіла. Голота не став чекати, поки його випхнуть копняком під зад з цього райського місця, і рішуче пішов до вільного столу в кутку господи. Лише встиг присісти і з насолодою витягти збиті ноги, як шинкарка вже була тут як тут.
6
Шабля, що з’явилася за правління Яна III Собеського (1674–1696). Яновки вирізнялися пишним орнаментом і прикрасами у східному стилі.