«А навіть якщо знав про тих двох той Лєшек? Як я його переконаю щось розповісти? Це ж купець, не остання людина в Острозі…», — невесело міркував Голота, перекинувши сідло через коня і затягуючи підпруги. Старий безіменний кінь, що його без вагань віддав Лукомський і якого Голота сьогодні назвав гордим іменем Росинант[40], з явним несхваленням дивився на всі приготування і не мав жодного бажання виходити зі стайні. Голота мав із силою, надриваючись від зусиль, тягти його за вузду.
— Так, я збожеволів, але нам треба під отой холодний дощ, Росинанте! Давай же, бісової віри тварина. Я й сам не хочу, а що робити, га?! — лютував Голота під дощем.
Урешті кінь змирився з неминучим і тепер брів по калюжам, застрягав у піску та місив тягучу місцеву глину з тим же настроєм, що і його господар.
«Болотківці! Це ж треба, який розумаха назвав?! Цікаво, які ще в нього були варіанти, бо він явно недооцінив цю місцину. Я б порадив ще Гноївці, і замок тут побудувати — Великий Коров’як», — зіщулившись під плащем, упівголоса бурмотів Голота, проїжджаючи по місиву з коров’ячого лайна, соломи й глини. Він потяг носом, з якого текло незгірш, ніж з неба, а вже за мить ледь не звалився з Росинанта, який зупинився як укопаний.
— А-а-а-а, стерво ти прокляте, чого став?!! — почав волати Голота, та вже наступної миті дивився на те, що і його кінь. У каламутній калюжі під дощем билися двоє. Особливо розмірковувати над причиною бійки не було потреби — один навпроти одного стояли два вози, що зчепилися бортами. Коні ж, що мокли під дощем, поводячи вухами, смиренні, мов монахи-францисканці, ущент заплуталися в упряжі.
— Аварія, Росинанте, — констатував Голота, стираючи з обличчя краплі. — Зараз я розкажу тобі, як усе сталося. Водії цих возів дуже поспішали додому, хотіли випити сливовиці, з’їсти вареників із капустою й лягти під теплий жінчин бочок. Але шлях до цих таких приємних бажань перепинила зла доля. Хтось з них вилетів назустріч іншому, мабуть, занесло на мокрому шляху, а тоді сталася, кажучи книжною мовою, catastrophe, і тепер обидва в інтелігентний спосіб намагаються зрозуміти, хто винен більше. Диви-диви, як отой чорний спритно бородатому носа розквасив, — звеселився Голота. — Краса! А взагалі, милий мій Росинанте, треба, мабуть, уже ставити якихось жовнірів, що якось би направляли рух цих возів. Ти бачиш, як вони ганяють туди-сюди? Їздити дорогами стає справді страшно. Хоча, боюся, королівські регулювальники з’являться не скоро, та й допоможе це мало, — зітхнув Голота, — бо кермувати возом з такими синіми від варенухи носами, як у цих двох, має бути заборонено всіма законами Божими та людськими.
Деякий час вони разом з конем уважно дивилися, як двоє нетверезих візників борсалися в калюжах, місячи один одного, а тоді Голота виклав вухатому співрозмовнику, що явно насолоджувався видовищем, результат своїх спостережень:
— Ага, зрозуміло. Це, Росинанте, каменярі з Кам’янки. Бачиш, вози навантажені піщаником під зав’язку. Це ж треба, і не набридло так гамселити один одного, — здивувався він. — Хоча їм же ще розбирати й упряж, і вози, і роботи тут аж до ночі. Велика людина, яка вигадала колись твоє ім’я, Росинанте, сказала б — debil decision[41].
— Агов, вельмишановні, — урешті крикнув він, — може, пропустите подорожнього, бо вже немає часу дивитися за вашими змаганнями. Гей!
Голоту явно не чули, тож той, довго не думаючи, потягнув кілька разів забіяк батогом.
— Ах ти, курв’яча мати! — каменярі миттю забули один про одного й кинулися було на Голоту.
— Не раджу, панове, — Голота витяг карабелу. — Ідіть краще трохи в бік, он бачите, підходяща калюжа, і там борсайтесь, хоч содомським гріхом займайтесь, а я поїду собі. І не думай навіть, червономордий, — гучно попередив Голота одного з каменярів, що зробив якийсь рух. — Ти! Не чіпай ту каменюку. Кинь! Я тобі кажу! Розвалю до попереку!
Здоровенні каменярі, із замурзаних мордяк яких потоками стікала вода й бруд, важко дихали, раз-по-раз стискаючи величезні, мов гарбузи, кулаки. Не звертаючи на це уваги, Голота промчав поміж ними, і байдуже, що його супроводжували повні ненависті погляди. Проїхавши, він обернувся й побачив, як двоє довбнів, страшно лаючись один на одного, почали врешті розпрягати своїх коней і розтягати вози.
— Бачиш, Росинанте, іноді, аби заспокоїти нарід і примусити думати конструктивно, треба добряче вперіщити його батогом. Каменярі є каменярі, до них важкувато доходить, коли ти їм будуєш складні логічні конструкції. А між тим, якщо нам попалися ці двоє дурнів, значить, скоро і Кам’янка. А там уже й Межиріч, а за ним — і Острог, Росинанте. Давай, покажи, на що здатен, стара шкапо!