Очі князя розширилися, і перш, ніж Краварж встиг вимовити чергову порцію прокльонів, Яблоновський здивовано запитав:
— Богуславе, це ти чи хто?
— Пане Антонію, давайте без фамільярності. Тут я — Голота, тож дотримуйтеся такої точки зору, — нахабно відповів новий гість і продовжив цмулити вино.
— Що ти тут робиш? Мені сказали, ти десь в Іспанії, у тому, як його, Кадисі чи Хересі, — Краварж, вирячивши очі, дивився на князя, якого Голотине нахабство лише насмішило, бо той реготнув і зацікавлено посунувся до гостя.
— Ех, Андалузія, любов моя. Гітара на спині, в одній руці еспада[43], в іншій — нінья,[44] пляшка Санлукар-де-Баррамеданастолі… Спогади, приємні спогади — це все, що в мене лишилося, пане. Але я повернувся, як бачите. Додому! — саркастично посміхнувся Голота. — Мабуть, мене сама доля тягне в рідний туман, дощі та багнюку, — похмуро закінчив він.
— Я повинен був здогадатися, коли мені сказали про того, хто розслідував смерть графині Брановицької. Але ж я думав, то якийсь самозванець, — Яблоновський знаком показав Краваржу забиратися.
— Скажу відверто, я був у скруті, тож мав щось розповісти правдиве й назвати кілька імен, аби мені повірили. У тому числі й ваше, — нахилив голову і відсалютував князеві келихом Голота.
— Так, так, так. Але ж як ти тут опинився?
— Довга й малоприємна історія. Як ви знаєте, після наших варшавських справ я мав поїхати до Іспанії. Звідти повернувся на початку року, але, як виявилося, не у той час і не у те місце. Довелося тікати від інквізиції, від кредиторів і від різноманітних месників за честь родини, звідки вони тільки беруться? Як виявилося, багатьом моя мармиза не до смаку, тож я подався на схід. Там також прийшлося несолодко. Якщо коротко, то після низки дурнуватих пригод я опинився голий і босий спочатку на вулиці, потім у лісі, а тоді у цьому болоті. І ви не повірите, але я шукав вас, ішов до Аннополя. Але знайшов, як це завше зі мною буває, лише неприємності. Мене більше цікавить інше, що ви, князю, робите у цьому Богом забутому місці?
— Як тобі сказати, милий друже. Офіційно — поводжу себе як звичайний польський магнат. Тобто п’ю, гуляю й дозволяю собі різні оригінальні й витончені вибрики на зразок виїзду в ліс зі своїм театром.
— А неофіційно?
— Неофіційно — ховаюсь.
— Від кого може ховатися князь Яблоновський? — здивувався Голота.
— Та від усіх. Від посланців того єкатерининського ката князя Рєпніна, від гінців Чарторийських, Потоцьких, від конфедератів з Радома, від королівських кур’єрів… — стомлено закриваючи руками обличчя, проказав Яблоновський.
— Що, усе так заплутано?
— З того часу, як ми були з тобою у Варшаві, мало що змінилося. Інтриги й влада, влада й інтриги. Хоча… Лукавлю я, Богуславе. Змінилося майже все. Тепер усі питання занадто складні і, здається мені, взагалі не мають відповідей. Річ Посполита на краю погибелі, друже мій. Московія і Пруссія тільки й чекають, аби нас розірвати, а ми лише їм допомагаємо у цьому. Як тут не втечеш…
— Щось раніше я такого від вас не чув.
— Тікаю, аякже. А ще мені потрібно подумати. Зважити за і проти. Уже скоро маю зробити крок, що змінить не лише мою долю. Ти, як любитель пафосних промов, маєш оцінити і мою, — засміявся Яблоновський. — Але найдурніше, що цього разу вся ця патетика доречна. Адже чию сторону я не оберу, це значно порушить баланс сил, а про наслідки доведеться лише здогадуватись…
— Щось ви обрали не надто спокійне місце, аби подумати про це…
— Я вже чув. Якийсь бедлам! Завтра ж заміню Краваржа, він тут такого навійтував, що мені доведеться з Малаховськими все залагоджувати, а може, й судитися. Що то за дурні казки про упирів, може, хоч ти мені розповіси?
— Казки — не казки, але тут, у Болотківцях, уже п’ять мертвяків і може бути ще більше. І скажу я вам відверто, якщо вмирають тут завше так загадково, то я не здивований, що тутешні селяни досі вірять у відьом, вовкулаків, русалок та іншу нечисть, — Голота одним величезним ковтком допив вино з графина і зітхнув.
— Щось скучив я за добрим бургундським…
Гайдуки знову перенесли князя до чеської вітальні Краваржового будинку, і там він залишився наодинці з Голотою. Так само лежачи на животі, задумливо дивився на свого несподіваного гостя, який сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, тримаючи у руках вино, і звично теревенив.