Поруч з «Вітамолом» сяє «Бовекс»: «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду». Гордон вдивлявся у плакат зі щирою ненавистю: самовдоволена пика, прилизане волосся, дурнуваті окуляри. Ось хто справжній переможець, король життя, коваль власної долі. Покірний підсвинок, що сьорбає свою юшку у добротному хліві.
Повз проходили перехожі з посинілими від вітру обличчями. Площею промчав трамвай, годинник на «Принці Вельскому» пробив третю. До крамниці чимчикувала пара старих (скоріш за все, волоцюга зі своєю подругою) у зашмульганих пальтах, що мало не волочилися по землі. «Треба наглядати за книжками», — подумав Гордон. Старий зупинився край тротуару за кілька ярдів від лавки; жінка штовхнула двері, зайшла досередини і кинула на Гордона повний люті погляд, примружуючи очі у спробі роздивитися його крізь рідкі пасма звисаючого сивого волосся.
— Книжки купуєте? — з претензією запитала вона.
— Іноді, залежно від того, які саме книжки.
— У мене тут є кілька гарних.
Вона грюкнула дверима і підійшла до Гордона. Юний естет кинув на неї косий погляд і відійшов у глиб крамниці. Витягаючи з-під пальта вкриту плямами торбу, вона наблизилася до Гордона. Від неї тхнуло зачерствілим хлібом.
— Згодиться таке? — запитала вона, міцно стискаючи в руці свою торбину. — Лише півкрони за все.
— Що саме? Чи можу я поглянути на них?
— Чудові книжки, — запевнила вона, розкриваючи торбу; на підлогу висипалися хлібні шкуринки. — Ось вони!
Купа засмальцьованих книжок, які стара тицьнула Гордону мало не під носа, виявилася романами Шарлотти Янг, виданими 1884 року. Одного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, що їх роками використовували як підстилку. Гордон позадкував, рішуче хитаючи головою:
— Ні, ми ніяк не можемо цього купити, — відрізав він.
— Не можете купити? Це ж чому?
— Тому що в такому стані ми не виставимо їх на продаж.
— Навіщо тоді змусили показувати? — продовжувала напирати стара.
Гордон тихо підійшов до дверей, минаючи жебрачку і сморід, що стояв навколо неї, і відчинив двері. Немає жодного сенсу щось пояснювати чи доводити. Таких «відвідувачів» ніяк не уникнути. Врешті-решт стара забралася геть, продовжуючи щось буркотіти і невдоволено знизувати плечима. Вона підійшла до чоловіка, який чекав на неї на вулиці. Той закашлявся, та так сильно, що чути було аж всередині крамниці. Біле мокротиння стекло з його язика на тротуар. І двійко нав’ючених своїми клунками старих посунули геть.
Гордон дивився їм услід. Старі, знедолені невдахи, обділені любов’ю ідола сучасності — грошей. І скільки таких у Лондоні? Десятки тисяч вештаються вулицями міста, невпинно наближаючись до своєї домовини.
Похмура вулиця навіювала смуток. Здавалося, що в цьому місці всі приречені. Гордона охопило відчуття неминучості занепаду — таке типове для його доби. Якимось чином до нього були причетні рекламні плакати навпроти. Варто пильніше придивитися до глянцевого блиску облич, що сяють натягнутою посмішкою. Має ж бути в цьому світі щось окрім безмежної дурості, жадоби і вульгарності. З постера бульйону «Бовекс» на нього продовжував витріщатися клерк з фальшивою посмішкою на всі тридцять два зуби. Та що вона приховує? Порожнечу, спустошеність, тінь катастрофи, що наближається? Якщо придивитися, то хіба ж не помітно, що за тією «досконалою» самовдоволеністю, тривіальністю з набитим пузом немає нічого, окрім прихованого розпачу і пустки, що страшенно лякає? Світ — на межі. Пакт про самогубство. Перед очима — голови в газових духовках у самотніх коморах. Романтичні листи і протизаплідні засоби. І відлуння майбутніх воєн. Над Лондоном кружляють літаки, лякаючи гуркотом і гудінням пропелерів та громовицею снарядів. Усе це написано в нього на обличчі.
Нові відвідувачі. Гордон розправив плечі, прибираючи пози послужливого джентльмена.
Задзеленчав дзвоник на дверях. До крамниці завітало двійко дам — верхівка середнього класу. Одна рум’яна, пашить здоров’ям, років тридцяти п’яти, на грудях колихається хутро накидки з білки, поширюючи довкола аромат «Пармської фіалки»; інша — середніх літ, худорлява і, судячи з усього, індуска. Слідом за ними, наче крадькома, прошмигнув сором’язливий, неохайно вбраний молодий брюнет. Щетина виказувала його зневажливе ставлення до бриття. Такі клієнти найкращі — майже ніколи не наважуються заговорити.
Гордон вдався до старої формули:
— Вітаю! Чим можу допомогти? Шукаєте щось конкретне?
Рум’яна жіночка нагородила Гордона привітною усмішкою, а от худорлява сприйняла запитання як зухвалість. Ігноруючи Гордона, повела подругу до полиць з книжками про домашніх улюбленців. Обидві одразу ж взялися хапати все підряд, галасливо обговорюючи побачене. Голос худорлявої скидався на наказовий тон командира на військових зборах — поза сумнівом, дружина або вдова полковника.
Юнак-естет, усе ще захоплений світом російського балету, делікатно відійшов назад. На обличчі було написано: якщо наблизитеся на мене ще бодай на міліметр, я просто піду звідси. Жінки були постійними клієнтками. Їх цікавили тільки книжки про котів і собак, але вони ніколи нічого не купляли. У лавці було дві полиці, присвячені домашнім тваринам. «Куток для дам», — так його називав старий Маккечні.
Ось іще одна відвідувачка — цього разу прийшла до бібліотеки. Негарна дівчина років двадцяти, з тьмяною шкірою обличчя; з першого погляду зрозуміло — базіка; без капелюшка, у білій накидці і товстих окулярах на носі — таких, що ледь роздивишся очі. Працює асистенткою у тутешній лавці побутової хімії. Озброївшись своєю звичною манерою привітного бібліотекаря, Гордон провів дівчину до бібліотеки.
— Що бажаєте взяти цього тижня, міс Вікс?
— Ну... — протягнула вона, стискаючи поділ своєї накидки та виблискуючи своїми очима, що чорніла з-під оправи. — Чого б мені хотілося, так це пристрасної любовної історії. Розумієте, чогось сучасного.
— Сучасного? Як щодо Барбари Бедворті? Читали її «Майже незайману»?
— Ні, тільки не її. Надто замудро пише. Терпіти не можу зарозумілих авторів. Та хотілося б чогось насправді сучасного — про сексуальні стосунки, розлучення. Ну, розумієте...
— Сучасне, але не надто мудроване, — повторив Гордон.
Він водив очима по полиці зі свіжими жіночими романами. У бібліотеці їх було близько трьох сотень. З торгівельної зали лунали голоси дам — сперечалися через собак (дістали одну з книжок і роздивлялися ілюстрації). Рум’яна жіночка милувалася пекінесом: «Яка лялечка, які оченята-намистинки, а носик просто диво!»; худорлявій (точно жінка полковника!) же пекінеси здавалися надто «ванільними», вона віддавала перевагу «справжнім» собакам — бійцівським породам, а решту взагалі не сприймала. «Немає у вас серця, Біделіє», — щебетала пухкенька дама.
Знову закалатав дзвоник на дверях. Гордон поспіхом вручив продавчині з крамниці побутових товарів «Сім вогняних ночей» і зробив відмітку в її картці. Діставши з-під своєї накидки потертий шкіряний гаманець, вона заплатила два пенси і пішла.
Гордон повернувся до торгівельної зали, де на нього чекали клієнти. Юний естет зник, поставивши книгу не на своє місце. Дама у костюмі і золотому пенсне (певно, якась вчителька чи феміністка), яка щойно завітала до лавки, попросила «Історію руху суфражисток» місіс Вартон-Беверлей. Із ледь тамованим задоволенням Гордон повідомив, що такої книжки у них немає. Кинувши на нього погляд, повний докору за чоловічу некомпетентність, вона пішла геть. У кутку застиг кістлявий довгов’язий чолов’яга, втупившись очима в збірку поезій Лоуренса, — звідси він скидався на чаплю, що сховала голову під крилом.
Гордон чекав біля дверей. На тротуарі, у коробці «Все за шість пенсів», порпався старий у темно-зеленому кашне з червоним носом картоплиною. Дами хутко залишили крамницю, залишивши після себе на столі купу розгорнутих книжок. По дорозі до дверей рум’яна жіночка оберталася, кидаючи погляд на збірку про собак, та худорлява індуска смикнула її за руку і потягла до виходу.
Гордон залишив двері відчиненими. Він дивився вслід жінкам, спостерігаючи, як їхні силуети у хутряних накидках зникають у сутінках. Старий щось буркотів собі під носа, схилившись над купою книжок. Вітер подужчав, калюжі на тротуарі попідсихали. Час запалювати ліхтарі. Різким поривом вітру від плаката з рекламою «Кью-Ті соус» відірвало шматок. О, лишенько!