— У тебе з’явилася сивина!
— Хіба? Де?
— Ось тут, на скронях. І не одна волосина. Певно, це сталося нещодавно.
— «Вкрило сріблом мої золоті кучері», — байдуже мовив він.
— Тепер ми обоє трохи сиві, — сказала вона, нахиливши до нього голову, щоб показати свої сріблясті пасма на маківці.
Тоді залізла на ліжко, лягла поруч з ним і почала цілувати. Він не опирався. Йому зараз не хотілося близькості, але вона сама підсунулася під нього, її груди притислися до його грудей. Здавалося, дівчина от-от розтане. Вираз її обличчя красномовно свідчив, навіщо вона прийшла. Зрештою, Розмарі була незайманою. І гадки не мала, що робить. Нею керувала великодушність, сама лише великодушність. Вирішила поступитися, щоб утішити злиденного невдаху.
— Я мала повернутися, — сказала вона.
— Але для чого?
— Не могла спокійно спати з думкою про те, що ти тут сам. Це так жахливо!
— Ти правильно вчинила, що покинула мене. І даремно повернулася. Ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо одружитися.
— То й що? Коли кохаєш, це не має жодного значення. Мені байдуже, одружимося ми чи ні. Я кохаю тебе.
— Але в цьому немає жодного сенсу.
— Ну й нехай. Нам давно варто було.
— Краще не треба.
— Ні, треба.
— Усе ж таки ні.
— А я кажу так!
Зрештою, Розмарі перемогла. Він так довго жадав її, що просто не міг опиратися. Це нарешті сталося, без феєричного задоволення, на брудних простирадлах місіс Мікін. Розмарі вдягалася. У кімнаті було дуже холодно. Вони обоє тремтіли. Розмарі вкрила Гордона ковдрою, взяла його руку і потерлася об неї своєю щічкою. Він лежав до неї спиною і навіть не зворухнувся. Тоді вона тихенько зачинила за собою двері й навшпиньках спустилася смердючими й брудними сходами. Вона відчувала розчарування і збентеження.
11
Весна, весна! Дихнуло ароматом чарівної пори, коли все довкола оживає і розквітає! Коли дзюркотливі струмки змивають останні сліди зими, коли серед ніжної зелені пташки виспівують своє: цінь-цвірінь, тень-телень, пінь-пінь, і все в такому ж дусі (будь-який поет від Бронзової доби до 1805-го року розповість вам краще за мене).
Ну хіба це не абсурд — живемо в часи, коли маємо і централізоване опалення, і консервованих продуктів стільки, що вистачить на цілу зиму, а й досі знайдеться чимало диваків, які продовжують писати про «дзюркотливі струмки». Весна, зима чи осінь — яка тепер різниця представникові сучасної цивілізації? У таких містах, як Лондон, зміну пори року помічаєш хіба що за характером сміття на вулицях. Кінець зими — доводиться топтатися по капустяному листі, липень — всюди валяються вишневі кісточки, листопад — тротуари вкриті попелом від феєрверків, перед Різдвом — шкірки від помаранчів. За давніх часів усе було інакше. Тоді ще був якийсь сенс писати вірші про довгоочікуваний прихід весни. Сидиш місяцями у своїй хатині на сухарях і солонині, не бачиш сонячного світла і мрієш про свіжі овочі та м’ясо.
Гордон не помітив приходу весни. Березень у Ламбеті не нагадував про Персефону. Дні ставали довшими, вітри принесли із собою пилюку, а світлі плями на сірому небі з’являлися зовсім рідко. Якщо дуже захотіти, то, мабуть, можна було десь розгледіти і перші бруньки. Аспідистра, до речі, не всохла, а вижила: хоча з неї й облетіло листя, але на стовбурі з’явилися два нові пагони.
Минав третій місяць, як Гордон почав працювати в бібліотеці. Йому не набридала рутина. Книжковий асортимент розширився до тисячі найменувань, що приносило містеру Чізмену стабільний прибуток у розмірі фунта на тиждень. Хазяїн був цілком задоволений таким станом справ, але разом з тим досадував на Гордона. Найнявши на службу так би мовити п’яничку, він чекав, коли той нарешті нап’ється, не вийде на роботу (бодай раз) і дасть привід його оштрафувати. Проте, як не дивно, у Гордона зникло бажання випивати. Навіть пива собі не купував, хоча й мав на це гроші. Чай здавався йому дієвішою отрутою. Кудись пощезли всі бажання й претензії. Маючи в кишені тридцять бобів на тиждень, він почувався краще, ніж з двома фунтами. Цієї суми вистачало і на оренду, і на цигарки, і на те, щоб попрати одяг, навіть на їжу, хоча його раціон був досить-таки скромним (бекон, хліб з маргарином і чай). Іноді залишалося шість пенсів для відвідин кінотеатру. Гордон і досі всюди носив із собою рукопис «Принад Лондону» — просто сила звички, він більше навіть не намагався вдавати, що працює над поемою.
Усі його вечори минали однаково — на горищі біля каміна з чаєм і книжками. Тепер він читав недільні видання за два пенси: «Сенсації», «Кросворди», «Газета Пег», «Перлина», «Магніт», «Домашні поради», «Газета для леді». За один раз він міг узяти з крамниці десяток таких. У містера Чізмена від цього непотребу полиці вгиналися (залишилися у спадок від дядька і згодом стали в пригоді як пакувальний матеріал). Деякі з них вийшли друком більш ніж двадцять років тому.
З Розмарі вони давно не бачилися. Вона кілька разів писала йому, а тоді кудись зникла, без жодного попередження. Ревелстон надіслав одного листа з пропозицією підготувати для наступного номера «Антихриста» статтю про роботу в бібліотеці. Джулія коротко повідомила про родинні новини: тітка Анджела всю зиму хворіла, а дядько Волтер скаржився на каміння в сечовому міхурі. На жоден з листів Гордон не відповів. Він волів би забути про існування всіх цих людей. Їхня увага і турбота тільки надокучали йому. Не давали піти на дно і назавжди розірвати зв’язок з ними, навіть з Розмарі.
Звичайний робочий день. Підбираючи книжку для білявки з фабрики, він помітив на порозі чиюсь постать.
— Що ви хочете почитати? — запитав він у дівчини.
— Щось про любов, — відповіла вона.
Він розвернувся до полиць секції «Жіночі романи», аж раптом його серце закалатало — біля дверей стояла Розмарі. Бліда, схвильована, вона чогось напружено чекала. Гордон став записувати назву книжки у картку дівчини, але його руки так тремтіли, що штамп він поставив зовсім не туди. Дівчина пішла, відразу ж захопившись своїм чтивом. Розмарі не відривала від Гордона очей. Давно вона не бачила його у світлі дня. Як же сильно він змінився! Геть осунувся, обличчя страшенно схудло, набуло якогось землистого відтінку, притаманного всім людям, які харчуються тільки хлібом з маргарином. Виглядав він щонайменше років на тридцять п’ять. Але й Розмарі вже була не та. Вона більше не світилася радістю, і вдягнута була без своєї звичної чепуристої охайності. Було очевидно — щось сталося.
— Оце так несподіванка! — сказав він, зачиняючи за відвідувачкою двері.
— Я мала прийти. В обід відпросилася з роботи — сказала, що захворіла.
— Так, ти справді бліда. Сідай.
У Гордона був тільки один стілець. Він запропонував його дівчині, намагаючись продемонструвати свою турботу. Але Розмарі відмовилася сідати, вхопившись рукою за спинку стільця. Її пальці були такі напружені, що було помітно, як вона нервує.
— Гордоне, у мене жахливі новини.
— Що сталося?
— У мене буде дитина.
— Дитина? О Боже!
Гордон заціпенів — відчуття, наче від удару під дих. Усе, на що він спромігся, це вичавити із себе абсолютно дурнувате запитання:
— Ти впевнена?
— Авжеж. Минуло вже кілька тижнів. Якби ти тільки знав, що мені довелося пережити! Я сподівалася, що це щось інше. Приймала пігулки! О, це був просто жах!
— Дитина! Якими ж дурнями ми були! Ми б мали передбачити це.
— Знаю. Сама винна...
— Хай йому біс, хтось іде!
На порозі стояла гладуха з веснянкуватим обличчям, вимагаючи дати їй якийсь детектив. Розмарі сіла, перебираючи пальцями рукавичку. Гладуха вередувала. Хоч би що Гордон пропонував, її нічого не влаштовувало. Він страшенно нервував. Серце калатало, всередині все стискалося, а він продовжував діставати з полиці книжку за книжкою — тільки б позбутися вибагливої клієнтки. Нарешті, хвилин за десять, йому вдалося запропонувати їй щось, що «вона, здається ще не читала». Він повернувся до Розмарі.
— Чорт, що ж тепер робитимемо?
— Не знаю. Якщо я залишу дитину, то втрачу роботу. Але мене не це хвилює. Що як хтось дізнається? А коли мати довідається? Краще про це не думати.