А це вже ніби й нічого. Та бажання продовжувати в нього не було. Взагалі. Він намацав пальцями монети в кишені, намагаючись не дзенькати ними, щоб не почув чоловік. Два пенси та півпенні — і цілий день без тютюну. Кістки обізвалися ниючим болем.
У «Принці Вельському» запалили світло — прибирають перед відкриттям. Старий з червоним носом читає Едгара Воллеса. Вдалечині прогуркотів трамвай. Нагорі біля каміна дрімає старий Маккечні: голова і борода сива, в одній руці — табакерка, в іншій — «Подорож до Леванту» Мідлтона у шкіряній оправі.
Худорлявий чоловік раптом усвідомив, що залишився у лавці один, і з винуватим виглядом підвів очі. Він був частим відвідувачем книжкових крамниць, та надовго там не затримувався, десять хвилин — і йшов геть, боявся здатися надто настирливим. За цей час він починав страшенно нервувати і, наче спійманий на гарячому, швиденько купував першу-ліпшу книжку і тікав. Не вимовивши ані слова, він простягнув Гордонові збірку віршів Лоуренса і шість шилінгів, тут же впустивши їх на підлогу. Обидва водночас нахилилися додолу, щоб підняти монети, і зіштовхнулися лобами. Чоловік побагрянів від сорому.
— Я загорну це для вас, — запропонував Гордон.
Та чоловік заперечливо похитав головою — за будь-якої можливості він намагався уникати розмови. Засунувши збірку під пахву, він пішов геть, залишивши після себе враження, ніби скоїв якийсь злочин.
Гордон залишився сам. Він підійшов до дверей. Старий із червоним носом за вікном упіймав на собі його погляд і пішов геть. А ще буквально мить, і Воллес лежав би у нього в кишені. Годинник на «Принці Вельському» пробив чверть на четверту.
Дзинь-дзинь. Ліхтарі запалюють о пів на четверту. До зачинення крамниці ще чотири години сорок п’ять хвилин. До обіду — п’ять годин п’ятнадцять хвилин. У кишені два пенси і півпенні. Завтра — жодного тютюну. Раптом Гордона охопило несамовите, нестримне бажання курити. Але він твердо вирішив, що сьогодні до вечері жодних цигарок. Та й лишилося в нього лише чотири штуки, їх варто зберегти до пізнього вечора, коли він планував «писати» — бо останнім часом без тютюну «писати» не вдавалося, він став для нього таким самим необхідним, як повітря. Але як же кортіло! Він дістав з кишені пачку і витягнув одну цигарку. Піддався миттєвій слабкості, яка коштуватиме йому пів години часу, який він мав би витратити на те, щоб «писати» сьогодні. Та встояти було неможливо — отримавши доступ до забороненої насолоди, Гордон повільно затягнувся димом.
Він дивився на власне відображення у вікні. Гордон Комсток, автор «Мишей»; en l’an trentiesme de son eage[2], а свіжість юності вже втратив. І зубів лишилося тільки двадцять шість. Утім, це не так уже й погано. Війона в його віці доля нагородила сифілісом, як він сам стверджував. Тож і за цю дещицю треба бути вдячним.
Він дивився, як вітер грається з відірваною стрічкою рекламного плаката. Цивілізація помирає. Приречена на смерть. Та не загинути їй власною смертю — налетить зграя бомбардувальників. Ба-бах! І весь західний світ порине у гуркіт снарядів, що розриваються довкола.
На вулицю опускалися сутінки. За вікном мелькали понурі силуети перехожих. У Гордона знову вирвалося: «C’est l’Ennui — l’oeil charge d’un pleur involontaire, Il reve d’echafauds en fumant son houka[3]!»
Гроші, гроші! Суп «Бовекс» — справжня насолода. Гудіння літаків і ревіння бомб.
Він поглянув на свинцеве небо. Ці літаки вже близько. Перед очима картина: ескадрилья за ескадрильєю, їх незліченна кількість, темною хмарою вони летять, мов чорна саранча. Ледь притискаючи язика до зубів, він спробував зімітувати гуркіт літаків. У ту мить йому страшенно хотілося почути саме цей звук.
2
Гордон прямував додому. Лютий вітер хлистав в обличчя, відкидаючи волосся назад настільки старанно, що додавало чолу «привабливої» висоти. Тримався він так, щоб довколишнім було зрозуміло (принаймні таке враження йому хотілося справити) — пальта він не носить тому, що йому так зручно. Насправді ж, він заклав його за п’ятнадцять шилінгів.
Віллоубед-роуд складно було назвати нетрями — просто дещо занедбана і депресивна вулиця. Втім, до справжніх нетрів було палицею докинути. Винаймали житло там родини, де в одному ліжку спали вп’ятьох, а коли один з членів сімейства помирав, тіло не виносили доти, доки його не поховають; там у провулках п’ятнадцятирічні дівчата втрачали цноту зі своїми однолітками просто на вулицях. Та Віллоубед-роуд вдавалося тримати планку пристойності, принаймні на рівні нижчого прошарку середнього класу. Тут на одному з будинків навіть висіла табличка дантиста. У переважній більшості ж випадків на вікнах з тюлем, прямісінько над листками аспідистри, висіла зелена вивіска «Оренда житла».
Місіс Візбіч — власниця житла, яке винаймав Гордон, здавала кімнати в оренду «одиноким джентльменам»: освітлення газовою лампою, за опалення та гарячу воду треба платити додатково (в будинку було встановлено колонку), плюс обіди і сніданки у темній їдальні зі столами, захаращеними пляшечками з соусами та спеціями. За своє житло Гордон платив двадцять сім шилінгів та шість пенсів на тиждень.
Над дверима під номером 31 крізь маленьке віконце пробивалося жовтаве світло. Гордон дістав ключа і спробував встромити його у замкову шпарину — в таких будинках ключі ніколи не вдається відразу ж встромити в замок. У тьмяному коридорі тхнуло помиями, капустою, прілими килимками і вмістом нічних горщиків. Гордон поглянув на японську тацю для листів. Вона була порожньою. Ну звісно — хто б йому мав писати! Колись він уже пообіцяв собі не чекати на листи, але все одно продовжував сподіватися. У грудях щось тенькнуло — ні, то був не біль, а щось інше. Розмарі могла б написати! Вже чотири дні від неї не було жодної звістки. До того ж напередодні він надсилав свої вірші до видавництв, але звідти й досі не відповіли.
Листи були єдиним, що допомагало йому переживати нестерпно самотні вечори. Та отримував він їх не так уже й багато — чотири-п’ять на тиждень у кращому випадку.
Ліворуч — вітальня зі сходами, в якій ніколи нікого не було, прямо по коридору — кухня, а за нею лігво місіс Візбіч. Переступивши поріг, Гордон почув, як у кінці коридору відчинилися двері. З-за них з’явилося обличчя місіс Візбіч — вона кинула на нього погляд, сповнений підозри, зміряла очима з голови до ніг і зачинила двері. Потрапити додому до одинадцятої без такої перевірки було практично неможливо. Складно сказати, в чому саме підозрювала тебе хазяйка — можливо в тому, що ти водиш дівок. Вона була однією з тих злостивих жінок, що належали до шанованого класу і володіли будинками для здавання в оренду — не худа, проте енергійна дама сорока п’яти років з акуратно зачесаним сивим волоссям, пронизливим поглядом і постійно невдоволеним виразом обличчя.
Гордон зупинився перед сходами. Згори лунав чийсь грубий голос: «Хто боїться великого страшного вовка?» Пританцьовуючи, вниз спускався товстун, на вигляд років тридцяти восьми-тридцяти дев’яти, в елегантному сірому костюмі, жовтих черевиках і чепурному капелюсі із загорнутими догори крисами; через руку було перекинуте вульгарне синє пальто. То був Флексман — сусід з другого поверху, торгівельний представник компанії «Королева гігієни». Він махнув рукавичкою цитринового кольору, вітаючись з Гордоном.
— Привіт, хлопче! — безтурботним тоном звернувся він до Гордона (Флексман усіх називав «хлопцями»). — Як життя-буття?
2
«...коли минув мені тридцятий...»
3
«Це лютий Сплін, Хандра, що бачить плахи й страти, Покурює кальян, не відаючи сну»