Якщо його візьмуть до «Нового Альбіону», то незабаром, можливо, і самому доведеться писати оди супчику. Знову туди! Будь-яке «тепленьке» місце викликає в нього нудоту. Ні, не можна повертатися. Навіщо? Щоб займатися такою писаниною? А як же тоді Розмарі? Гордон уявив, яке життя чекає на неї у батьківській хаті з немовлям і без грошей, ще й дорікатимуть їй, що вийшла заміж за якогось жебрака, який не здатен заробити ні копійки. Гуртом дійматимуть її. А дитина? Ох і підступний бог грошей! Хай би ловив на яхти, лімузини, повій, шампанське, але ж ні — дістанеться до самої душі, до живого діткнеться. Як тільки знайде твоє слабке місце — кінець тобі.
У нього з голови не йшов не йшов віршик про «Бовекс». Гордон не міг відступити. Потрібно триматися до кінця! Оголосив війну грошам — не відмовляйся від своїх принципів. Якось же це йому досі вдавалося. Озираючись назад на своє життя, він побачив, яким нікчемним і самотнім воно було. За тридцять років нічогісінько не досягнув. Але це був його власний вибір, він САМ хотів такого життя для себе. Опуститися на саме дно, де гроші не мають влади. Проте ця дитина перевернула все догори дриґом. А з другого боку, хіба вона може стати на заваді? Питання старе як світ. Гордон минав публічну бібліотеку, аж раптом у нього промайнула думка: а чим, власне, зараз є ця дитина? Що відбувається з Розмарі у цей момент? Гордон мав доволі приблизне уявлення про вагітність. У спеціалізованій літературі має щось бути про це. Він зайшов досередини.
У відділі, де видавали книжки, за столом сиділа неприємна на вигляд випускниця університету в окулярах. В її очах читався осуд: вона була твердо переконана, що всі відвідувачі (принаймні чоловічої статі) приходять до бібліотеки за порнографією. Її пильний погляд буквально свердлив крізь скло окулярів тих, хто підходив до неї із запитом — тепер ваш брудний секрет відомий і їй. Навіть тлумачний словник можна використати для цих цілей.
Гордон відразу ж розкусив її, але йому, поглинутому власними проблемами, було байдуже:
— У вас є щось з гінекології?
— З чого? — поправляючи пенсне, перепитала бібліотекарка. «Ну звісно, черговий розпусник!»
— Може, щось з акушерства? Ну, про народження дітей.
— Спеціалізовану літературу видаємо тільки фахівцям.
— Розумієте, я не просто так цікавлюся.
— Ви студент медичного інституту?
— Ні.
— У такому разі я НЕ ЗОВСІМ розумію, для чого вам посібники з акушерства.
«А бодай тобі!» — подумки лайнувся Гордон. Але страх, який зупинив би його раніше, зник, і він продовжував наполягати:
— Моїй дружині скоро народжувати, якщо вам так цікаво. А ми у цій справі нічого не тямимо. Сподіваємося, спеціалізована література допоможе нам просвітитися.
Гордону, звісно, не повірили. Занадто вже він старий і неохайний для новоспеченого чоловіка. Але вона не могла ухилятися від виконання своїх обов’язків — після принижень тобі зрештою видавали те, що ти просив. Тож їй довелося підвести Гордона до окремого столика і покласти перед ним два грубезні томи в брунатних палітурках. Вона залишила його, але продовжувала спостерігати за ним зі свого відповідального поста. Він шкірою відчував її погляд. Гордон узяв верхній том і почав його гортати — аркуші дрібного тексту, що рясніють латиною. Він шукав щось написане зрозумілою мовою, якісь ілюстрації. До речі, а який строк? Шість тижнів чи, може, більше? О, знайшов! Гордон натрапив на малюнок плода на дев’ятому тижні. Не очікував він, що той буде таким потворним на вигляд. Таке собі миршаве створіннячко з дрібненьким тільцем і велетенською головою, посередині якої виднівся маленький чорний ґудзик — вухо. Плід був зображений у профіль — от маленька ручка, ще геть без кісточок, що прикриває обличчя; тоненькі ніжки підігнуті, як лапи мавпочки. Він скидався на зародок якогось монстра, але водночас уже мав людську подобу. Як же швидко вони перетворюються на повноцінних людей! Гордон завжди уявляв собі ембріонів чимось на кшталт жаб’ячої ікри. Цей ще зовсім крихітний. Так, «зріст тридцять міліметрів» — розміром зі сливу.
А що як йому менше? Гордон перегорнув назад кілька сторінок і знайшов зображення ембріона на шостому тижні. Від побаченого його мало не знудило. І чому початок і кінець людського життя фізично настільки потворні? У цій горошині ще не видно було ознак людини — голова звисає в’ялим пухирцем, навіть обличчя немає — одна-єдина зморшка (чи то рот, чи то око). Ембріон скидався на мертве цуценя. «Зріст п’ятнадцять з половиною міліметрів» — не більше за грецький горіх.
Гордон довго просидів у роздумах над цими малюнками. Потворність зародків робила їх ще реальнішими, а отже, вони ще більше чіпляли за живе. Звісно, відтоді, як Розмарі йому все розповіла, він усвідомлював реальність дитини, але тепер в його голові сформувався візуальний образ. Він зараз мав вирішити долю того, хто був зачатий у темряві без жодної думки про наслідки. Ця частинка живої плоті була частиною його самого. І як втечеш від такої відповідальності?
Необхідно приймати рішення. Гордон повернув книжки молодій гримзі й пішов до виходу, але раптом, піддавшись імпульсу, розвернувся і попрямував до зали з газетами і журналами. За столами дрімало звичайне збіговисько волоцюг. Один зі столів був цілком присвячений жіночим виданням — він навмання взяв один із часописів і сів за сусідній стіл.
Американський журнал для домогосподарок, який головним чином містив рекламу, а також кілька нібито життєвих історій. А яка реклама! Спідня білизна, прикраси, косметика, хутро, шовкові панчохи — сторінка за сторінкою; піґулки для схуднення, засоби для догляду за обличчям, консерви. Панорама жадібності, неосвіченості, вульгарності, снобізму й розпусти.
І до цього світу Гордон має повернутися? Тут він може НЕПОГАНО ЗАРОБЛЯТИ? Гортаючи сторінки, він читав підписи під ілюстраціями: «Не хочеш, щоб твоя усмішка все зіпсувала?», «Обід, що буде готовий за кілька хвилин», «І досі дозволяєте мозолям псувати вам життя?», «Супер-пружні матраци — "Сон принцеси"», «Ніколи раніше крем не проникав так глибоко», «Революція у шлунку? Спини її раз і назавжди!»
Нехай Господь милує!
Що ж, це американці. Коли справа стосується таких бридких речей, їм немає рівних. Байдуже, морозиво це з газованими напоями, рекет чи теософія. Гордон пішов за іншим часописом, цього разу англійським. Може, принаймні в цих виданнях реклама буде пристойнішою («ніколи не бути британцю рабом»).
«Поверніть своїй талії стрункість», «Як цій жінці вдалося вкрасти кавалера у молодої?», «Миттєве рішення проблем з нирками!», «Дотик шовку — туалетний папір м’який, наче шовк», «Гарна білизна — це впевненість у собі», «Сухі готові сніданки — те, що так полюбляє малеча», «Тільки раз скористалася цим кремом, а обличчя, як у юної дівчини!», «З плиткою «Вітолата» заряд бадьорості гарантовано на весь день».
Бути причетним до ЦЬОГО? Ні, ні, і ще раз ні!
Він вийшов на вулицю. Рішення прийнято. Найгірше те, що він уже давно зробив вибір і змирився з ним. Таке відчуття, наче ним керує якась стороння сила. Він знайшов телефонну будку (Розмарі вже мала бути у себе вдома), дістав двопенсову монетку, опустив її у шпарину і почав набирати номер.
— Слухаю, — пролунав низький жіночий голос на тому кінці дроту.
Він натиснув кнопку зв’язку. Отже, назад вороття немає.
— Можна покликати до телефону міс Ватерло?
— Хто її питає?
— Скажіть, що це Комсток. Вона знає. Вона вже вдома?
— Зараз подивлюся. Зачекайте, будь ласка.
Пауза.
— Алло! Це ти, Гордоне?
— Алло! Розмарі? Я хотів сказати... Одне слово, я все вирішив.
— Ох... — кілька секунд вона мовчала, а потім, проковтнувши клубок в горлі, продовжила: — І що ж ти вирішив?
— Піду працювати в «Новий Альбіон», якщо вони мене візьмуть.
— О, Гордоне! Я така щаслива! Ти не злишся на мене? Я не хотіла тиснути на тебе.
— Ні, все добре. Це єдиний вихід із ситуації. Я все обміркував — просто завтра піду до офісу.
— Чудово!
— Сподіваюся, вони візьмуть мене. Зрештою, після того, що сказав старий Ерскін...