Колишній бос Гордона містер Клю звільнився, його місце посів містер Ворнер — канадієць з п’ятирічним досвідом роботи у нью-йоркській рекламній фірмі. Новий начальник був справжнім ентузіастом, з ним було приємно працювати. Вони з Гордоном розпочали роботу над великим проектом. Підкоривши серця споживачів дезодорантом «Квітнева роса», нині «Королева гігієни» планувала випустити на ринок засіб проти неприємного запаху спітнілих ніг. Гордон з босом мали запропонувати замовникові слоган. Потрібно було щось масштабне, на кшталт «дива нічного голодування» — щось таке, що засяде у суспільній свідомості. Містер Ворнер три дні просидів у роздумах і зрештою видав геніальне «П-П»: «Пітний піт». Так просто і влучно! Гордон звернувся до словника, але слова «пітний» там не знайшов. На це містер Ворнер йому відповів: «Ну і дідько з ним, з’їдять за милу душу!» «Королева гігієни» ідею, звісно ж, схвалила. На рекламну кампанію були витрачені шалені гроші. По всій території Британських островів велетенські бігборди вбивали в голови «Пітний піт». Усі постери були абсолютно однакові. Жодних зайвих слів. Лише чітке формулювання:
«П-П»
А як з цим у тебе?
Сама лише фраза, жодних малюнків. До цього часу кожен в Англії вже знав, що вона означає. За допомогою Гордона містер Ворнер розробляв концепцію реклами для газет і журналів. Ворнер відповідав за ідеї, окреслював стиль оформлення і приймав рішення щодо ілюстрацій; Гордон же займався написанням текстів. Оповіді на сто слів про нещасних, які засиділися в дівках, самотніх холостяків, яким постійно відмовляють дівчата, про змарнілих дружин, яким бракує грошей на нові панчохи і які приречені виривати своїх чоловіків з «обіймів чужих жінок». І Гордонові це чудово вдавалося — краще за будь-що, що він будь-коли робив у своєму житті. Містер Ворнер постійно його хвалив. Ні в кого не викликав жодних сумнівів письменницький талант Гордона. Зі словами він вправлявся настільки майстерно, що іншим знадобилися б роки на те, щоб досягти бодай приблизно такого самого результату. Тож його страждання через право зватися «письменником» були не марними.
Попрощавшись з Ревелстоном біля ресторану, вони сіли у таксі — до бюро реєстрації машину замовляв Ревелстон, тож вони вирішили, що можуть дозволити собі повернутися назад теж на таксі. Розморені вином, вони їхали і милувалися травневим сонячним днем за вікном. Розмарі поклала голову на плече Гордона, його пальці гралися її тоненькою обручкою (позолота, ціна — п’ять шилінгів, але виглядає просто чудово).
— Не забути б завтра перед роботою зняти обручку, — нагадала собі Розмарі.
— Це ж треба — ми насправді одружилися! І будемо разом, «доки смерть не розлучить нас».
— Навіть трохи лячно, правда?
— Ми впораємося. Підшукаємо собі будиночок й облаштуємося там з колискою й аспідистрою.
Він підняв її підборіддя, щоб поцілувати. Сьогодні вона вперше ледь підфарбувалася, втім, не надто вдало. І взагалі, у променях травневого сонця обличчя молодят не сяяли свіжістю. У Розмарі стали помітними тоненькі зморшки, щоки Гордона покреслили глибокі борозни. Розмарі можна було дати років двадцять вісім, а Гордон виглядав на тридцять п’ять. Але напередодні вона вирвала три свої сиві волосини.
— Ти мене кохаєш? — запитав він.
— Жити без тебе не можу, дурнику.
— Я тобі вірю. Хоча я вже геть не молодий, і мене добряче потріпало життя.
— Мені байдуже.
Вони почали цілуватися, але раптом відсахнулися одне від одного — з вікна авто поруч на них вирячилися дві худющі мимри.
Квартирка на Еджвер-роуд було доволі непоганою. Район, щоправда, не найкращий, але звідси близько до центру; до того ж тут тихо — вулиця веде в глухий кут. Останній поверх, із заднього вікна видно дах Педдінгтонського вокзалу. Спальня, вітальня, маленька кухня, ванна кімната (з душем), туалет. Двадцять один шилінг на тиждень, без меблів (якісь меблі в них уже були). Ревелстон подарував їм на весілля набір посуду (надзвичайно щедро з його боку), Джулія — якийсь жахливий «столик» з горіховим фанеруванням. Гордон благав її нічого їм не дарувати. Бідолашна Джулія! Такі витрати на Різдво, ще й день народження тітки Анджели у березні. Але як вона могла залишити свого рідного брата без весільного подарунка? Лише Богові відомо, на які жертви їй довелося піти, щоб нашкребти тридцять бобів на цей столик. А от білизни і столових приборів їм не вистачало. Але нічого, з часом куплять.
Вони ледь не підстрибом здолали останній сходовий марш. У них все було готово — заходь і живи! Скільки вечорів провели вони тут протягом останніх тижнів, готуючись до переїзду! Облаштовувати власне житло здавалося їм великою пригодою. Жоден із них навіть меблів раніше не мав. Переступивши поріг своєї нової квартири, вони обійшли її, із захватом роздивляючись все довкола, так наче вперше її бачили. Кожна, навіть найдрібніша, деталь дарувала неймовірну радість. Двоспальне ліжко з рожевою ватяною ковдрою. В комоді лежали рушники з білизною. Стіл, що розкладається, чотири стільці, два крісла, диван, полиця для книжок, червоний індійський килим і мідне відерце для вугілля, яке вони купили на вуличному базарчику! І все це належить їм (принаймні, доки вчасно погашається кредит). Вони зайшли до кухні.
Як же це чудово, коли є все необхідне: плита, холодильник, столик з емальованою стільницею, каструлі, підставка для тарілок, чайник, рушники, навіть засіб для миття посуду, навіть сода в банці для джему. Хоч бери і починай готувати. Вони стояли, тримаючись за руки, і милувалися Педдінгтонським вокзалом.
— О, Гордоне, яке ж це щастя! Мати власний куточок і бути господарями в ньому.
— Найбільше мене тішить думка про спільні сніданки. Уяви: ти сидиш навпроти мене, наливаєш каву... Правда ж, дивно, що ми стільки знайомі і жодного разу не снідали разом?
— Давай щось приготуємо просто зараз. У мене просто руки сверблять потарахкотіти цим посудом.
Розмарі зварила каву і принесла її до кімнати на червоній лакованій таці, яку вони придбали на розпродажі у «Селфріджіс». Узявши чашку, Гордон підійшов до вікна. Внизу у сонячних променях тонула вулиця, ніби затоплена золотистим морем. Він опустив порожню чашку на столик поруч.
— А тут ми поставимо аспідистру, — сказав він.
— Поставимо що?
— Аспідистру.
Розмарі засміялася. Гордон зрозумів, що вона сприйняла його слова як жарт.
— Треба встигнути до квіткової крамниці, доки вона не зачинилася.
— Гордоне, ти серйозно? Невже ти СПРАВДІ хочеш завести аспідистру?
— Так. Ми за нею доглядатимемо. Кажуть, її листя найкраще протирати старою зубною щіткою.
Розмарі вхопила його за руку:
— Адже ти жартуєш, правда?
— Чому б це я жартував?
— Аспідистра! І як тобі таке могло спасти на думку — завести вдома це жахіття? До того ж нам немає куди її поставити. Їй тут не місце, а в спальні тим паче. Спальня з аспідистрою — просто маячня якась!
— І не треба у спальні. Ми поставимо аспідистру тут, на підвіконні, щоб її було всім видно з будинку навпроти.
— Гордоне, ти знущаєшся?
— Ні, кажу тобі цілком серйозно: нам потрібна аспідистра.
— Але для чого?
— Тому що у нас має бути аспідистра. Це частина весільного ритуалу.
— Не верзи дурниць! Я не хочу тут бачити ніяких аспідистр. У крайньому випадку, заведемо герань.
— Ні, герань — це не те. Нам потрібна саме аспідистра.
— У цій квартирі не буде аспідистри. Крапка.
— А я кажу, що буде. Хіба ти не давала обітниці слухатися свого чоловіка?
— Ні, не давала. Ми не вінчалися.
— Усе одно, в шлюбі від дружини очікують саме цього — «кохати, поважати і слухатися».
— А от і ні. У будь-якому разі, ми не купимо аспідистру.
— Купимо.
— Ні, Гордоне!
— Так.
— Ні.
Розмарі нічого не розуміла, їй здавалося, що він просто її дражнить. Обоє завелися, і почалася гаряча суперечка. Перша подружня сварка. За пів години вони пішли купувати аспідистру.
Але щойно вони спустилися на кілька сходинок, як Розмарі завмерла, вхопившись за поручні. Вона торкнулася живота: