Раптом у вхідні двері внизу постукали. Гуркіт прокотився по всьому будинку. Гордон стрепенувся, миттю повернувшись на землю. Пошта! Він одразу забув про «Принади Лондону». Серце затьохкало. Можливо, надійшов лист від Розмарі. До того ж він і досі чекав відповіді від двох видавництв щодо публікації своїх віршів.
На одне з них Гордон майже не покладав надій — кілька місяців тому він надіслав їх до американського видавництва «Панорама Каліфорнії». Вони, мабуть, навіть не вважають за потрібне бодай щось йому відповісти. А ще він надіслав вірші до британської щоквартальної газети «Першоцвіт», на яку мав великі сподівання. Саме тут друкували модних авторів, і протягом років вона була найвпливовішим в Англії виданням у сфері літературної критики. Варто було потрапити на сторінки «Першоцвіту» — і ти приречений на успіх. Глибоко в душі Гордон, звісно, усвідомлював, що там його ніколи не надрукують — не їхній формат. Проте дива трапляються, а якщо й не дива, то не варто виключати можливості якихось випадковостей. Зрештою, вірші у них вже півтора місяці. Чи тримали б вони їх так довго, якби не планували публікувати? Гордон спробував відігнати цю думку. Лишалася надія на те, що прийшла якась звістка від Розмарі. Минуло чотири дні. Вона навіть не уявляла, як це днями чекати на її листи. Довгі, недолугі листи з дурнуватими жартами і зізнаннями в коханні. Вони нагадували Гордонові про те, що у світі є той, кому він не байдужий. А ще вони були здатні бодай трохи осяяти ті похмурі страшні дні, коли його вірші повертали (власне, ще жодна редакція не погодилася опублікувати творів Гордона, окрім «Антихриста», редактор якої, Ревелстон, був його другом.)
Унизу почулося якесь шурхотіння. Місіс Візбіч ніколи не поспішала розносити пошту — вона спершу мала роздивитися всі листи, вивчити марки, відмітки, піднести до світла у спробі здогадатися, що може бути всередині. Щось на кшталт «права першої ночі». Відчувала, що має до них безпосередній стосунок. Боронь Боже піти і забрати їх самому. І водночас вона всім своїм виглядом демонструвала, як важко їй зайвий раз підійматися сходами, і тільки після цього з важким сопінням підсовувала листи під двері. Зрештою, тебе охоплювало почуття провини через те, що змусив жінку у поважному віці подолати весь цей шлях тільки заради твого жалюгідного листа.
Місіс Візбіч була вже поруч. Гордон уважно дослухався до її кроків. На другому поверсі вона зупинилася — лист для Флексмана. Знову звук кроків і наступна зупинка — лист для механіка. У Гордона душа втекла у п’яти. Боже, благаю, нехай і мені буде лист! Знову кроки. Чекайте, невже вона почала спускатися вниз? Та ні, вона наближалася! Але йшла не сюди. Звук кроків слабшав, а трохи згодом зовсім стих. Отже, для нього немає листів.
Він знову взяв до рук перо, хоча незрозуміло навіщо. Так і не написала! От відьма! Немає жодного бажання продовжувати працювати. Розчарування загасило останню іскру ентузіазму. Лише кілька хвилин тому він міг відчути рядки під пальцями, зараз же вони здавалися йому набором беззмістовних слів.
Гордон з відразою зім’яв аркуші й прибрав їх зі столу на підвіконня, засунувши під горщик з аспідистрою. Було вже несила дивитися на них.
Він підвівся. Лягати ще рано. Принаймні йому не хотілося спати. Душа Гордона прагнула якихось розваг, чогось легкого — подивитися фільм, закурити, випити пива. Та ба! Де ж на це взяти гроші? Тоді він вирішив почитати «Короля Ліра», аби відволіктися від нестерпної реальності, але зрештою, після нетривалих роздумів, дістав з полички «Голмса» — Гордон обожнював цю книжку, знав майже напам’ять.
Гас у лампі закінчувався, холод став пробирати до кісток. Стягнувши з ліжка ватяну ковдру, Гордон закутав у неї ноги і повернувся до книжки. Долоні грілися під пахвами, перед очима пролітали рядки «Пістрявої стрічки», над головою потріскувала лампа, тепла від гасу було не більше ніж від воскової свічки.
Десь у лігві місіс Візбіч годинник вибив пів на одинадцяту. Вночі його було особливо добре чути: бум-бум-бум! Через це звук маленького дзиґаря, що стояв на камінній поличці, почав діяти Гордонові на нерви — він нагадував про те, що час невпинно спливає. Він відірвав очі від книжки. Ще один змарнований вечір. Години, дні, роки спливають, мов пісок крізь пальці. І з дня на день та сама історія — самотня кімната, холодне ліжко без жінки, пил, попіл від цигарок і листя аспідистри. А йому от-от виповниться тридцять. Свідомо віддаючи себе на поталу покаранню, Гордон знову дістав купу чернеток з текстом «Принад Лондону» і кинув на них скорботний погляд. «Пам’ятай про смерть», — подумав він. «Принади Лондону», доробок Гордона Комстока, автора «Мишей». Його шедевр, плід (насправді, плід) його творчих пошуків, що розтягнулися на два роки — нескінченний лабіринт слів, які не мають жодного сенсу! Досягнення цього вечора — два викреслені рядки. Замість того, щоб написати два нові, він стількох само позбувся.
Потріскуючи, згасла лампа. Зібравши в кулак усю свою волю, Гордон розкутався і швиргонув ковдру на постіль. Краще лягти спати зараз, доки не стало нестерпно холодно. Він поплентався до ліжка. Стривай-но — зранку ж на роботу! Треба завести будильник. Нічого не зробив, не просунувся вперед ані на міліметр, а квапиться до ліжка.
Деякий час він намагався змусити себе роздягнутися. Десь хвилин двадцять лежав в одязі, заклавши руки під голову. Роздивлявся тріщини на стелі, що нагадували мапу Австралії. Тоді спробував лежачи скинути черевики і шкарпетки. Кинув критичний погляд на свої ступні — маленькі, незграбні. Ще й смердять. Ванну не приймав уже днів з десять. Соромлячись вигляду своїх ніг, Гордон підвівся, сів на ліжку й нарешті роздягнувся, скинувши одяг на підлогу. Закрутивши гасовий клапан, здригаючись від холоду, прослизнув під простирадла, — спав він завжди голяка. Ще торік він викинув останню свою піжаму.
Годинник внизу пробив одинадцяту. Щойно простирадла наситилися теплом його тіла, думки Гордона повернулися до вірша, який не йшов йому з голови цілий день. Він почав шепотіти:
Годинник старанно вибивав ритм: тік-так, тік-так, тік-так! Механічність процесу вселяла в нього жах.
Поезія! Остання з марних речей, що доступні людству. Він лежав з розплющеними очима, чітко усвідомлюючи марність усіх своїх зусиль і той глухий кут, в який його завело життя.
Годинник пробив північ. Ліжко почало здаватися теплішим та комфортнішим, і Гордон випростав ноги. За шторою блимнуло світло фари випадкової машини, що промчала вулицею, відкинувши тінь на листок аспідистри, який зблиснув, наче спис Агамемнона.
3
Гордон Комсток — ім’я милозвучне, родовите. Гордон — від пращурів з Шотландії, звісно. Протягом останніх п’ятдесяти років це ім’я давали мало не кожному новонародженому в рамках політики «шотландизацїї» Англії. «Гордон», «Колін», «Малкольм», «Дональд» стоять в одному ряду з іншими шотландськими дарами людству, серед яких віскі, гольф, вівсянка та оповідання Баррі і Стівенсона.
Комстоки, дрібні дворяни без власного клаптика землі, належали до найбідніших у середньому класі. У своїх жалюгідних злиднях вони не могли знайти втіхи навіть у спогадах про золоті часу «давнього» роду, бо ніколи до нього не належали, а були насправді пересічною родиною, що піднялася на хвилі вікторіанського процвітання, а тоді розпалася — раніше, ніж ера процвітання дійшла свого кінця. Жили вони в достатку не більше кількох десятків років, доки ще був живий Гордонів дід, містер Семюель Комсток — «дідусь Комсток», як з дитинства привчили Гордона називати його. Помер він за п’ять років до народження Гордона.
«Дідусь Комсток» був одним із тих людей, які зберегли свій вплив і після смерті. Ще той покидьок за життя, він нагрів руку на п’ятдесят тисяч фунтів, грабуючи робітничий клас і приїжджих, збудував собі добротний маєток з червоної цегли і наплодив дванадцять чад, з яких вижило одинадцять. Його смерть прийшла несподівано — крововилив у мозок. Діти звели над його могилою глибу з написом: