— Жінки, — з іншою інтонацією повторила Розмарі. — Терпіти не можу, коли чоловіки так розмірковують про ЖІНОК. «Жінки те», «жінки се» — наче всі ми однакові!
— Ну звісно, однакові! Ви ж всі прагнете одного — стабільного доходу, двох малюків, вілли у передмісті й аспідистру на підвіконні.
— Знову ти про свою аспідистру!
— Е, ні, якраз про ТВОЮ аспідистру! Це ж ви, жінки, їх культивуєте.
Стиснувши його долоню, Розмарі засміялася. Вона справді мала золотий характер. До того ж усі ці його промови скоріше тішили її, ніж сердили. Та і вся ця війна Гордона з жіноцтвом була не всерйоз. В основі боротьби статей завжди лежить гра. З цієї причини цікаво зайняти позицію феміністки чи антифеміністки. Крокуючи далі, вони сперечалися з приводу вічної боротьби протилежностей. В хід пішли ті самі аргументи (ця тема часто була центральним предметом їхніх дискусій) щодо жорстокості чоловіків і бездуховності, вродженого бажання слабкої статі підкорятися і насолоджуватися цим станом. Подивіться лишень на лагідну Гризельду чи леді Астор! А багатоженство, яке практикують на Близькому Сході? А яка доля чекає на індійських вдів після смерті чоловіка? А згадайте ті часи, коли жінки ховали під спідницями мишоловки і прагнули каструвати кожного чоловіка, який зустрічався у них на дорозі? Гордону і Розмарі ця тема ніколи не набридала. Вони добродушно сміялися над абсурдними аргументами іншого. Між ними жила радість. Навіть сперечаючись, вони йшли пліч-о-пліч, насолоджуючись своєю близькістю. Вони були дуже щасливі. Були об’єктами насмішок один для одного і водночас предметом обожнювання. Вдалечині в тумані замерехтіли неонові вогні. Вони дісталися Теттенгем-корт-роуд.
Обійнявши Розмарі за талію, Гордон підштовхнув її в бік темного провулка. Їх обох переповнювало щастя, вони мали неодмінно поцілуватися. Вони стояли, обійнявшись, під вуличним ліхтарем, усміхаючись один одному. Вона ніжно потерлася своєю щічкою об його.
— Гордоне, ти такий зайчик! І чому я так кохаю тебе? З оцією твоєю товстезною щетиною?
— Кохаєш, це правда?
— Так, усім серцем.
Усе ще в його обіймах, вона трохи відхилилася назад, з дитячою ніжністю роздивляючись його обличчя.
— Життя — чудова річ! Ти згоден, Гордоне?
— Іноді так.
— Якби ж ми могли бачитися частіше. Тижнями тебе не бачу!
— Знаю, знаю. А як я ненавиджу свої самотні вечори!
— Мені постійно бракує часу. Раніше сьомої ніяк не виходить піти з офісу. Чим ти займаєшся у вихідні, Гордоне?
— Господи, дивлюсь у стелю і намагаюся відігнати від себе погані думки. Як і всі, зрештою.
— Чому б нам якось не поїхати на прогулянку за місто? Так ми змогли б провести цілий день разом. Наступної неділі, наприклад?
Гордон похнюпився. Пропозиція Розмарі знову змусила його думати про гроші, і це після того, як він на пів години успішно забув про них. Поїздка за місто потребує витрат, причому набагато більших, ніж він може собі дозволити. Тож Гордон вирішив перевести розмову у русло абстрактного обговорення.
— Непогана ідея. Можна податися до Річмонд-парку або Гемстед-Гіз. Але треба вирушати рано-вранці, до того як набіжить натовп.
— Так, але Річмонд-парк у місті. Я думала про Сюррей чи Бернгем-бічез. Уявляєш, як там зараз гарно — листя, що вкриває землю, як ковдра, і навколо ні душі. Ми б могли цілий день гуляти там, а повечеряти у пабі. Було б так весело! Зробімо це!
Бац! Знову ці гроші. Навіть подорож до Бернгем-бічез, до якого не так уже й далеко, обійшлася б у десять бобів. Хутко підрахувавши, він дійшов висновку, що на п’ять бобів він ще міг розраховувати — «позичив» би у сестри (тобто взяв би у борг і не повернув), та з другого боку, він не міг порушити своєї заповіді — не позичати у неї гроші. Гордон продовжив у такому ж тоні:
— Так, було б весело! Думаю, можна щось організувати. Напишу тобі пізніше на тижні.
Вони вийшли на головну вулицю, тримаючись за руки. У будинку на розі на першому поверсі був паб. Розмарі піднялася навшпиньки, тримаючись за Гордона, щоб заглянути у вікно.
— Гордоне, там є годинник. Уже майже пів на десяту. Ти, напевно, страшенно голодний.
— Ні, — тут же відповів він, збрехавши.
— А я помираю з голоду. Давай зайдемо кудись перекусити.
От знову гроші! Рано чи пізно йому доведеться зізнатися в тому, що у нього лишень чотири шилінги і чотири пенси до п’ятниці.
— Їсти я, мабуть, не буду, — невпевнено протягнув він. — А от від кави не відмовився б. Давай заскочимо в якесь кафе. Вони ще мають бути відчинені.
— О, ні! Тільки не кафе! Тут недалечко є один затишний італійський ресторанчик. Можемо піти туди і замовити спагеті по-неаполітанському і пляшку червоного вина. Обожнюю спагеті! Ходімо!
Душа Гордона втекла у п’яти. Нічим хорошим це не закінчиться. Далі приховувати своє жалюгідне фінансове становище не вдасться. Вечеря на двох в італійському ресторані потягне не менше ніж на п’ять бобів.
— Взагалі-то я збирався додому, мені вже час, — промимрив він.
— Як? Уже? Але чому, Гордоне?
— Гаразд! Якщо тобі так вже кортить дізнатися, то у мене лишилося тільки чотири шилінги і чотири пенси. І мені на них треба дожити до п’ятниці.
Розмарі різко зупинилася. Вона була на нього така зла, що з усієї сили стисла його долоню.
— Гордоне, який же ти бовдур! Ідіот! Найбільший серед тих, кого я знаю!
— Чому це я ідіот?
— Тому, що немає жодного значення, є в тебе гроші чи ні. Бо це я ЗАПРОШУЮ тебе на вечерю.
Вивільнивши свою руку, він зробив крок убік. Не хотів дивитися їй в очі.
— Невже ти могла подумати, що я піду з тобою в ресторан і дозволю за себе платити?
— А що в цьому такого?
— Тому що так не можна! Це не за правилами.
— Не за правилами? А хто ці правила встановив? Що це взагалі означає?
— А те, що я не можу дозволити тобі платити за свою їжу. Чоловік має платити за жінку, а не навпаки.
— О Боже, Гордоне! Хіба ми живемо в добу королеви Вікторії?
— Так, бо ці правила й досі діють. Уклад речей так швидко не змінюється.
— Але МОЇ власні правила змінилися.
— Ні, не змінилися. Тобі так тільки здається. Тебе виховували як жінку, і ти не можеш поводитися інакше, хай би як тобі цього хотілося.
— Що ти маєш на увазі: «ПОВОДИТИСЯ ЯК ЖІНКА»?
— А те, що всі жінки однакові, коли йдеться про одну річ — ніхто з вас не матиме поваги до чоловіка, який від вас залежить. Ви можете казати, що це неправда, але насправді це так. І тут нічого не вдієш. Якщо я дозволю тобі заплатити за свою вечерю, ти мене зневажатимеш.
Із цими словами Гордон відвернувся від Розмарі. Він розумів, що поводиться жахливо, але йому треба було це сказати. Відчуття того, що всі довкола, навіть Розмарі, ЗНЕВАЖАЮТЬ його, було сильнішим. Тільки за допомогою жорсткої оборони він міг зберегти бодай якусь самоповагу. Цього разу Розмарі справді почала непокоїтися. Вона схопила його за руку і змусила подивитися собі в очі. А тоді міцно обійняла його.
— Гордоне! Я забороняю тобі таке казати! Як ти можеш навіть думати, що я тебе зневажаю?
— Бо так і буде, якщо я стану твоїм нахлібником.
— Нахлібником? Це ж треба було таке слово дібрати! Тобто те, що я хочу пригостити тебе вечерею, — це нахлібництво?
Він відчував дотик її маленьких грудей — твердих і округлих. Вона подивилася йому прямо в очі, готова заплакати. В її погляді читався осуд — вона намагалася зрозуміти, чому він такий жорстокий до неї. Через те, що вона була так близько, йому важко було зосередитися. Він думав про те, що вона відштовхувала його протягом цих двох років. Не давала йому того, чого він так жадав. Який тоді сенс прикидатися, що кохаєш, якщо зрештою не хочеш віддатися? Він продовжив з насмішкою в голосі:
— І все ж таки ти мене зневажаєш. Ні, ні, я знаю, що подобаюся тобі. Але ти мене не сприймаєш всерйоз. Для тебе я лише об’єкт для насмішок. Тобто тебе до мене вабить, але ти не сприймаєш мене як рівню.
Гордон не сказав нічого нового. Але цього разу його слова звучали набагато впевненіше. Він промовив їх так, ніби насправді в них вірив. У відповідь Розмарі заплакала: