— Ні, ні, Гордоне. Я НЕ зневажаю тебе!
— А от зневажаєш. Тому й не спиш зі мною. Хіба раніше я тобі про це не казав?
Вона подивилася йому просто в очі і раптом, ніби від різкого удару, впала обличчям на його груди. Заховати свої сльози. Плакала, мов дитина, ображаючись на нього та водночас міцно притискаючись до нього. І ці дитячі сльози, які вона ховала на його грудях, вразили його найбільше. Згадав обличчя інших жінок, які рюмсали так само. Гордонові здалося, що єдине бажання, яке він викликає у жінок, — це бажання плакати. Він погладив її по плечах, незграбно намагаючись втішити.
— Ти довів мене до сліз! — рюмсала вона.
— Розмарі, люба, вибач! Не плач, БУДЬ ЛАСКА, не плач!
— Гордоне, коханий, чому ти так зі мною поводишся?
— Вибач, вибач! Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти.
— Але чому?
Опанувавши себе, вона відхилилася назад і почала шукати, чим би витерти сльози. Ані у неї, ані у нього не було носовичка. Зрештою, вона витерла їх кулачком.
— Чому в нас завжди так?! Гордоне, бодай раз будь слухняним хлопчиком! Ходімо до ресторану повечеряємо. Дозволь мені пригостити тебе.
— Ні.
— Це ж тільки один раз. І забудь про гроші, будь ласка. Зроби це заради мене.
— Кажу тобі — не можу. Я маю притримуватися своїх принципів.
— Яких ще принципів?
— Я оголосив війну всьому матеріальному і маю дотримуватися певних правил. Перше з них — не приймати подачок.
— Подачок? О Боже, Гордоне! Який же ти БОВДУР!
Вона знову міцно стиснула його у своїх обіймах. Це її заспокоювало. Розмарі важко було зрозуміти Гордона, і вона, певно, ніколи його не зрозуміє, але приймала його таким, яким він є, навіть з його впертим бажанням опиратися очевидним речам. Торкнувшись своїми вустами її, Гордон відчув на них солоний присмак — сльози Розмарі котилися по її щоках. Він пригорнув дівчину до себе. Її оборона впала. Заплющивши очі, вона піддалася йому, її тіло тануло в його руках — вона розтулила свого мініатюрного ротика, її язик пестив його вуста. Таке траплялося з нею вкрай рідко. Цієї миті він відчув, що боротьба між ними завершена. Зрозумів, що вона готова віддатися йому в будь-яку мить; і хоча це не вияв почуттів, а радше акт щедрості, бажання заспокоїти його, відчуття відрази до себе у Гордона притупилося. Без жодних слів про це говорило тіло Розмарі. Але навіть якби обставини були сприятливими, він би не скористався ними. Зараз він просто відчував до неї чисте кохання. Його бажання зачаїлося в очікуванні іншого моменту, коли між ними не стоятимуть жодні суперечки, а його думки будуть вільними від підрахунку дріб’язку, що лишився у кишенях.
Розімкнувши вуста, вони стояли поруч, продовжуючи обійматися:
— І чому ми сваримося через такі дурниці, Гордоне? Ми ж так рідко бачимося.
— Знаю. Це моя вина. Але я нічим не можу зарадити. Все так складно, а ще постійно проблеми з цими грошима.
— Знову ти про гроші! Ти витрачаєш на них стільки енергії!
— А як інакше? Про що мені ще турбуватися?
— Але ж ми у будь-якому разі ЇДЕМО за місто в неділю? Було б так добре!
— Так, я б хотів поїхати. Краще виїхати рано-вранці, щоб провести там цілий день. Я дізнаюся ціни на потяг.
— Але я платитиму за себе сама.
— Ні, я б волів заплатити за нас обох. Поїдемо, обіцяю.
— І ти так і не дозволиш пригостити тебе вечерею? Всього один раз — доведи, що довіряєш мені.
— Ні, ні, в жодному разі. І я вже пояснив чому.
— Що ж, любий, у такому разі нам час прощатися. Вже пізно.
Але вони й далі продовжували розмовляти — так довго, що Розмарі зрештою лишилася без вечері. До себе, щоб не дратувати стару відьму-комендантку, вона мала повернутися до одинадцятої. Гордон пішов у напрямку Тоттенгем-корт-роуд і сів у трамвай (на пенні дешевше за автобус). Вмостився посеред горішньої дерев’яної лавки навпроти кремезного шотландця, який, сьорбаючи пиво, читав футбольні новини. Щастю Гордона не було меж. Розмарі буде його коханкою. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Під гуркіт трамвая, що летів по бруківці, він мовчки повторював віршовані рядки. От уже є сім рядків. А потрібно дев’ять. Непогано. Годиться! В ньому зміцнювалася віра в себе. Так, він поет. Гордон Комсток, автор «Мишей». Навіть знову повірив у «Принади Лондону».
Його думки кружляли довкола неділі. Вони домовилися зустрітися о дев’ятій біля Паддингтонського вокзалу. На поїздку йому знадобиться близько десяти бобів — він знайде гроші, навіть якщо доведеться закласти останню сорочку. Розмарі стане його коханкою; можливо, вже цієї неділі, якщо випаде така нагода. Тепер усе було зрозуміло. Без жодних слів.
Боже, якби тільки була погожа днина! Зараз середина зими. Якби пощастило, якби не було вітру, щоб як улітку — коли можеш майже цілий день пролежати на траві. Але такі дні зараз — велика рідкість (хіба з десяток випаде за цілу зиму). Ще й дощ може вперіщити. Тепер у Гордона почали закрадатися сумніви щодо того, чи вдасться їм взагалі погуляти на свіжому повітрі. Проте хіба вони мають інші варіанти? Скільки у Лондоні таких закоханих пар, яким так само нема куди подітися — лишень вулиці і парки, в яких завжди зимно й незатишно. Непросто бідаку займатися сексом за такого суворого клімату. Тема браку часу і місця недостатньо розкрита в художній літературі.
7
До затягнутого рожевим серпанком неба здіймалися прямовисні пасма диму.
О восьмій десять Гордон сів в автобус. Вулиці все ще бачили недільні сни. На ґанках, мов почесна варта, вишикувалися білі пляшки з молоком. У Гордона залишилося чотирнадцять бобів, тобто вже менше — мінус три пенси за проїзд. Дев’ять бобів зосталося від зарплати (краще навіть не думати, у що це має вилитися за тиждень), і ще п’ять позичив у Джулїї.
До сестри він навідався у четвер. Кімната, яку вона орендувала, хоч і на третьому поверсі та з вікнами, що виходили у двір, була пристойнішою за Гордонову. Вона виглядала практично як вітальня. Джулія радше померла б з голоду, ніж погодилася на ті умови, в яких мешкав її брат. І меблі, які вона старанно добирала протягом років, насправді вартували їй чималих зусиль. Диван-ліжко, що виглядав як звичайний диван, круглий дубовий стіл, два «антикварні» стільці, лавка для ніг і оббите ситцем крісло біля старої газової пічки (взяла кредит на тринадцять місяців); кілька світлин у рамках — батька й матері, Гордона, тітки Анджели, а ще абсолютно непридатний для використання календар з березових дощечок ручної роботи (чийсь подарунок). Джулія наганяла на Гордона страшенну нудьгу. Він повсякчас намагався переконати себе в тому, що треба частіше до неї навідуватися, та все закінчувалося тим, що приходив до неї, тільки щоб позичити грошей.
Він постукав у двері три рази — третій поверх, а отже, і стукати треба тричі, Джулі відчинила йому, провела до своєї кімнати і присіла навколішки, щоб розпалити вогонь у пічці.
— Зараз знову запалю, — сказала вона. — Чай питимеш?
Гордон зауважив це її «знову». В кімнаті стояв страшенний холод — цього вечора вона не топила. Джулія завжди економила на собі. Він кинув погляд на її худу спину: як же швидко вона постаріла! Ще трохи — і стане «сивою бабцею».
— Ти ж любиш міцний? — запитала Джулія, пораючись біля чайника.
Гордон пив чай стоячи, втупившись у календар. Ну ж бо! Ти зможеш! Серце почало калатати. Знову опускатися до цього. І скільки ти вже у неї «напозичав» за ці роки?
— Слухай-но, Джул, мені страшенно ніяково тебе знову просити, але тут така справа...
— Так, Гордоне? — тихо перервала його вона. Джулія вже здогадалася, про що йдеться.
— Послухай, мені незручно, але чи не могла б ти позичити мені п’ять бобів?
— Так, Гордоне. Думаю, можу.
Джулія висунула шухляду, в якій зберігала білизну, і дістала маленький потертий шкіряний гаманець. Гордон практично читав її думки — доведеться економити на різдвяних подарунках. Зараз, у такий важливий для неї час перед святами, коли після роботи поспішаєш пробігтися по крамницях, роздивляючись яскраві вітрини, на закупи всіляких дрібничок, який так обожнюють жінки: носовички, підставки для листів, заварники, манікюрні набори, дерев’яні календарі з крилатими фразами. Весь рік — копійка до копійки — вона відкладала з кожної своєї мізерної зарплатні на «щось на Різдво» або ж на «щось на день народження». Гордону, який «захоплюється поезією», минулого Різдва вона подарувала збірку віршів Джона Дрінквотера — томик у зеленій палітурці, який він пізніше продав за півкрони. Бідолашна Джулія! Посидівши для годиться ще з пів години, Гордон пішов, забравши п’ять бобів. І чому у заможного приятеля позичати гроші соромно, а у сестри, що ледь зводить кінці з кінцями, легко? Бо це ж «родичі», це інше.