— Я сама за себе плататиму, — прошепотіла вона Гордону.
— Е, ні.
— Яке жахливе місце! І їжа, мабуть, тут несмачна. Краще б не заходили сюди.
— Тсс!
Офіціант підійшов до їхнього столика з пом’ятим аркушем паперу, на якому було надруковане меню. Вручивши його Гордонові, він став у нього за спиною, зверхньо спостерігаючи за його реакцією, ніби знав, що у них тут ні на що не вистачить грошей. Серце Гордона пішло у п’яти. Зціпивши зуби, він почав читати меню. Дякувати Богові, вибір великий. Найдешевше, що можна було замовити, це холодне м’ясо із салатом за шість пенсів.
— Нам холодного м’яса із салатом, будь ласка, — вичавив він з себе.
— ЛИШЕ холодного м’яса, сер? — відверто демонструючи здивування, перепитав офіціант.
— Так, цього буде достатньо.
— То, крім цього, ви більше НІЧОГО не будете, сер?
— Ні. Гарячого ми не будемо.
— А як щодо риби? Тільки холодне м’ясо, сер?
— Розмарі, ти хочеш риби? Ні? Ні, риби ми не хочемо.
— А що вам запропонувати на десерт, сер?
Гордон ледь стримувався. Здавалося, нікого і ніколи він не ненавидів так сильно, як цього офіціанта.
— Ми вас покличемо, якщо захочемо ще чогось.
— Що будете пити, сер?
Гордон хотів замовити пиво, але не міг наважитися. Треба було відновити свій статус.
— Покажіть мені вашу винну карту, — недбало кинув він.
Офіціант приніс ще один пожмаканий аркуш. Усі вина в переліку виглядали неймовірно дорогими, та в самому низу було зазначене якесь столове червоне вино без назви за два і дев’ять за пляшку. Гордон швиденько підрахував — це він собі міг дозволити, і вказав офіціантові пальцем на назву у списку.
— Пляшку, будь-ласка.
Офіціант знову здивовано подивися на Гордона. Він дозволив собі в’їдливо перепитати:
— УСЮ пляшку, сер? Не бажаєте замовити половину?
— Усю пляшку, — холодно відповів Гордон.
Ледь хитнувши головою, демонструючи у такий спосіб свою зневагу, офіціант пішов. Це просто нестерпно! Гордон зловив на собі погляд Розмарі. Вони мали поставити його на місце! За мить той повернувся з пляшкою дешевого вина, ховаючи його під рушником, наче тримав щось непристойне. Гордон міркував над тим, як йому помститися. Побачивши пляшку, він насупився.
— Червоне вино так не подають! — заявив він.
— Сер? — на мить, тільки на мить, отетерів офіціант.
— Холодне як лід! Поверніться і нагрійте його.
— Як скажете, сер.
Та це було складно назвати перемогою. Гордонові слова не вибили офіціанта з колії. Гріти таке вино? Він незворушно поніс пляшку назад, показуючи всім своїм виглядом, який це сором замовляти такий дешевий напій і потім просити його нагріти.
М’ясо із салатом були такими холодними й несмачними, що язик не повертався назвати це їжею, а булочки такими глевкими, що тісто прилипало до зубів. Здавалося, що Темза просочилася навіть у харчі. Не дивно, що і вино смакувало, як болотяна вода. Та, принаймні, це був алкоголь — він виконав свою місію. Після кількох келихів Гордонові полегшало. Офіціант стовбичив у дверях і шкірився, змушуючи Гордона з Розмарі почуватися некомфортно. Та Гордон розвернувся до нього спиною і через деякий час забув про його присутність. Градус повернув їм сміливість. Розмова стала легшою, їхні голоси зазвучали голосніше.
— Поглянь-но, ці лебеді прийшли сюди за нами, — сказав він, визираючи у вікно.
Справді, внизу, на зеленкуватій воді, плавало двоє лебедів. Сонце вийшло з-за хмар, і похмурий акваріум наповнився світлом. На душі знову стало радісно. Вони весело щебетали, забувши про бундючного офіціанта. Гордон знову наповнив келихи, і їхні погляди зустрілися. В її очах читалася легка іронія: «Авжеж, я буду твоєю коханкою. Аж самій смішно». Якоїсь миті вона обхопила своїми колінами його ногу. Гордон здригнувся — по тілу розтеклася тепла хвиля передчуття насолоди і ніжності. Вона стане його коханкою! Як тільки вони залишаться десь на самоті, її оголене тіло опиниться в його руках, нарешті належатиме йому. Він думав про це цілий ранок, але до кінця не вірив у таке: кілька годин — і вона буде в його обіймах. Гріючись на теплому сонечку, торкаючись одне одного колінами, вони дивилися один одному в очі, і їм здавалося, що все це вже сталося. Між ними виникло відчуття глибокої близькості. Так вони могли б сидіти годинами, обговорюючи дрібниці, які мали значення тільки для них. Вони впоралися з обідом за двадцять хвилин. Гордон забув не тільки про офіціанта, а й про те, що вони опинилися в закладі, який їм не по кишені. Аж ось сонце знову сховалося за хмари, у залі стало похмуро, і вони немов отямилися, зрозумівши, що настав час іти.
— Рахунок, будь-ласка, — сказав Гордон, обернувшись до офіціанта.
Той вирішив не втрачати можливості вколоти його востаннє.
— Рахунок, сер? Як, без кави, сер?
— Так, без кави. Рахунок.
Офіціант хутко повернувся зі складеним білим аркушем на таці. Гордон розгорнув його — шість шилінгів і три пенси! Майже все, що у нього лишилося — в кишені було сім і десять! Він, звісно, приблизно уявляв, яким буде рахунок, але ця цифра стала для нього шоком. Підвівшись, він дістав з кишені гроші. Блідолиций молодий офіціант кинув оком на жменьку монет — певно, розумів, що це все, що мав Гордон. Розмарі теж підвелася, підійшла до Гордона і дала йому знати, що хоче заплатити за себе. Та він зробив вигляд, що нічого не помітив. Відрахувавши шість бобів і три пенси, по дорозі до виходу він кинув на тацю ще один шилінг. Гидливо підхопивши монету, офіціант покрутив її в руці, а тоді, скривившись, поклав у кишеню жакета.
Гордон почувався розгубленим, ошелешеним. Одним махом просадити всі свої гроші! Який жах! Навіщо вони взагалі сюди прийшли! Весь день було зіпсовано — і все через якесь холодне м’ясо і пляшку гидкого вина. Тепер він зможе дозволити собі хіба що чай, та й цигарок лишилося тільки шість, а ще ж і за автобус треба заплатити, і взагалі невідомо, що ще може статися. Вони вийшли з готелю, почуваючись так, ніби їх вигнали. Відчуття близькості вмить зникло. Варто було їм переступити поріг того закладу, як усе змінилося — вони якось охололи один до одного. Розмарі мовчки йшла попереду, нервуючись. Гордон спостерігав за тим, як рухаються її стрункі ніжки. Він так давно хотів оволодіти нею, але зараз її тіло зовсім його не збуджувало. Тобто він не перестав бажати її, але волів швидше з усім цим закінчити. Запал згас. Просто неймовірно, як ця ситуація з рахунком зіпсувала йому настрій — і все через гроші. За якийсь час йому доведеться зізнатися, що у нього не лишилося грошей на квиток, і доведеться взяти у Розмарі в борг, знову палаючи від сорому. І тільки алкоголь всередині не дозволяв йому зовсім занепасти духом.
Особливо не поспішаючи, зовсім скоро вони вийшли на високий пагорб, а річка залишилася далеко позаду. Обоє відчайдушно намагалися знайти тему для розмови, та марно. Наздогнавши Розмарі, Гордон взяв її за руку і тісно переплів її пальці зі своїми. Трохи полегшало. Та на груди і далі тиснув невидимий тягар якогось непорозуміння, що раптом постало між ними. Цікаво, чи відчувала вона те саме?
— Навколо, здається, ні душі, — першою озвалася вона.
— Неділя. Всі, мабуть відпочивають під своїми аспідистрами після обіду зі смаженої яловичини і пудингу.
І знову запала тиша. Пройшовши ще ярдів з п’ятдесят, він вичавив із себе:
— Сьогодні напрочуд тепло. Було б непогано десь посидіти.
— Звісно, якщо хочеш.
Зайшли у перелісок. Довкола голі стовбури, жодної травинки, та вдалечині виднілася темна пляма зелених хащів — схоже на терен. Обійнявши Розмарі, Гордон мовчки повів її туди. Вони проходили повз огорожу, в якій побачили дірку, перемотану залізним дротом; Гордон обережно підняв його, дозволивши Розмарі прослизнути першою. Його серце знову тенькнуло — яка ж вона спритна! І сильна! Він пішов слідом за нею, та останні дві монетки в кишені, дзвякнувши, остудили його запал.