Він зайшов поїсти до «Принца Вельського». Салат, пінта світлого і пачка «Золотого димку» — погуляв на кілька бобів. І попри це в кишені залишилося ще більше десяти (п’яти!) фунтів. Зігрітий пивом, Гордон сидів, міркуючи над тим, на що можна витратити решту. Новий костюм, чи вікенд біля моря, або день-другий у Парижі, чи кілька вечірок, або ж з десяток вечерь у ресторанах Сохо. Раптом Гордонові спало на думку: а чому б їм з Розмарі та Ревелстоном не повечеряти сьогодні втрьох? Треба ж відсвяткувати таку подію. Зрештою, не щодня тобі з неба на голову падають гроші. От вони сидять за столиком зі смачними наїдками і вином, і ціни їх зовсім не хвилюють — краса! Єдине застереження, яке стримувало Гордона, — не витратити всі гроші відразу. Та він міг собі дозволити виділити кілька фунтів на свято. За хвилину він уже телефонував Ревелстонові:
— Алло, Ревелстоне? Це Комсток. Послухайте, не хочете сьогодні повечеряти зі мною?
Голос на тому кінці дроту було ледь чути: «Е, ні! Це я вас запрошую!» Але Гордон наполягав на своєму. Він САМ хотів запросити Ревелстона на вечерю. Зрештою, той погодився: «Згода, дякую, з радістю». Ревелстон відразу ж здогадався, в чому справа (Гордонові звідкілясь надіслали гонорар, який він мав якнайшвидше витратити), але через свою природну скромність не міг наважитися відмовити тому. Лишилося визначитися з місцем. Ревелстон запропонував один із затишних ресторанчиків у Сохо. Та варто було йому натякнути, що поїсти там можна задешево, як Гордон навідріз відмовився. Що це ще за дурниці! Вони підуть до пристойного закладу. Гордон був готовий викласти за вечерю два-три фунти. То де зазвичай вечеряє Ревелстон? У «Модільяні»? Але його товариш відразу ж почав говорити про те, що там дуже... (але ні, навіть по телефону він не міг принизити Гордона словом «дорого»). Навіщо зайвий раз нагадувати Гордонові про його фінансове становище? Що ж, отже, «Модільяні»! Домовились зустрітися о пів на дев’яту. Чудово! Навіть якщо він і витратить на вечерю три фунти, у нього залишиться ще два на нові черевики, штани і жилет.
З Розмарі було простіше — з нею Гордон домовився відразу ж. Зателефонував їй на роботу. В «Новому Альбіоні» не любили кликати до телефону співробітників, але один раз можна зробити виняток. Після тієї невдалої поїздки за місто він отримав від неї лишень одного листа, та відтоді вони жодного разу не бачилися. Почувши голос Гордона, Розмарі зраділа: «Вечеря? Сьогодні? Звісно!» Тож за десять хвилин все було залагоджено. Гордон давно хотів познайомити Ревелстона з Розмарі, але якось не траплялося слушної нагоди. Як же легко зайва готівка вирішує такі питання!
Таксі мчало вечірніми вулицями. До ресторану їхати три милі, та зараз Гордон міг собі це дозволити. Не стане ж він економити, коли в кишенях є гроші. І навіщо обмежувати себе двома фунтами? Захоче — і більше витратить: три, навіть чотири фунти. Бодай на кілька годин забути про ці кляті гроші! О, до речі, він так і не надіслав Джулїї п’ять фунтів. Та нічого, завтра зранку відразу піде на пошту. Стара добра Джулія. Вона на них заслуговує!
Яке ж це приємне відчуття — влаштуватися на м’якому сидінні! Перед тим як виїхати, Гордон перехилив кілька чарок. Таксист — кремезний чолов’яга з пильним оком, схильний до філософських роздумів — поставився до нього з розумінням. Коли вони наближалися до центру, водій зупинився біля пабу за рогом. Він знав, що потрібно Гордонові, й був не проти приєднатися до нього, звісно, якщо клієнт готовий пригостити.
— Читаєте мої думки! — сказав Гордон, вилізаючи з таксі.
— Так, сер.
— Я швиденько.
— Звісно, сер. Не поспішайте!
— А ви не хочете?
— І хочу, і можу!
— То ходімо! — покликав Гордон.
Влаштувалися біля стійки. Водій таксі дістав цигарки. Гордон був у чудовому гуморі й вирішив викласти йому історію свого життя. До них підійшов бармен у білому фартуху:
— Що бажаєте, сер?
— Джин, — відповів Гордон.
— Два, — підхопив таксист.
На цій дружній ноті вони підняли свої склянки.
— Нехай щастить! — сказав Гордон.
— У вас сьогодні день народження, сер?
— В якомусь розумінні. День мого відродження, якщо можна так сказати.
— Я не кінчав університетів, сер.
— Це я в переносному сенсі.
— Гарна ця мова — англійська.
— Мова Шекспіра.
— А ви часом не письменник?
— А що, так занехаяно виглядаю?
— Та ні, сер. Маєте розумний вигляд.
— Що ж, ви вгадали. Я поет.
— Поет! Творите свій власний світ?
— Так, і він фантастичний.
Сьогодні Гордон мав ліричний настрій. Вони випили ще по склянці джину і повернулися до таксі, притримуючи один одного під руки. На цей момент за плечима Гордона було вже п’ять порцій джину. В тілі відчувалася така легкість — алкоголь теплою хвилею розтікався по венах. Відкинувшись на м’яку спинку заднього сидіння, він роздивлявся яскраві вивіски, які пролітали повз, і неонові вогні реклами зараз його заспокоювали, а не дратували. Таксі рухалося так плавно, що здавалося, наче пливеш у гондолі. Вся річ у грошах! Гроші змащують колеса! Гордон думав про вечір, який чекав на нього: смачна їжа, вишукане вино, приємна розмова, а найголовніше — жодного клопоту через гроші. Жодних думок про те, що «ми не можемо собі цього дозволити»! Звісно, Розмарі з Ревелстоном намагатимуться пригасити його запал, але він не відступить. Витратить стільки, скільки вважатиме за потрібне. Хоч би й усі десять фунтів! Принаймні п’ять — це точно. У голові знову промайнула думка про Джулію, але одразу ж і зникла.
На той час, коли вони дісталися «Модільяні», Гордон майже повністю протверезів. Велетень-швейцар, що застиг біля дверей, наче воскова фігура, з поважним виглядом відчинив двері, кинувши косий погляд на костюм Гордона. Ні, тут не було правил щодо одягу, але богема в цьому закладі віддавала перевагу дещо іншому стилю. Та Гордонові було начхати. Розпрощавшись з водієм таксі, він залишив йому півкрони на чай, змусивши погляд швейцара стати м’якшим. У цю мить на порозі з’явився високий аристократичний силует Ревелстона. З вигляду його обличчя було зрозуміло — він уже підраховував, скільки Гордону коштуватиме ця вечеря.
— А, от і ви, Гордоне!
— Вітаю, Ревелстоне! Розмарі з вами?
— Можливо, чекає всередині. Ми ж з нею ніколи не бачилися, і я навіть не знаю, як вона виглядає. Але послухайте, перш ніж ми зайдемо, я хотів би...
— А ось і Розмарі!
Усміхаючись, вона йшла їм назустріч легкою невимушеною ходою, наче швидкий катер, що спритно маневрує поміж огрядними баржами. Одягнута була, як завжди, мило — цього вечора капелюх сидів на її голівці під особливо провокаційним кутом. Гордонове серце закалатало, адже це була його дівчина! Його переповняла гордість — зараз він познайомить Ревелстона з нею. Розмарі була у доброму гуморі — було зрозуміло, що їхня суперечка під час подорожі залишилася в минулому. Можливо, вона трохи голосніше сміялася, ніж варто було б, але вона відразу сподобалася Ревелстону. Це і не дивно: Розмарі всім подобалася.
Інтер’єр закладу буквально засліпив Гордона своєю вишуканою аристократичністю. Розсувні столи з темного дерева, олов’яні підсвічники, картини сучасних французьких художників на стінах (одна з них була схожа на полотна Утрілло). Гордон розправив плечі — ну ж бо, сміливіше! Чого тут боятися? Зрештою, у тебе в кишені конверт з банкнотою у п’ять фунтів. Це, звісно, гроші Джулії, але з ними спокійніше. Як з талісманом. Ревелстон, прямуючи до свого улюбленого столика у кутку, трохи притримав Гордона і прошепотів до нього: