Трохи прийшовши до тями, він роззирнувся. Камера два на чотири метри, висока стеля, облицьовані білою плиткою стіни, чистою-чистісінькою. «І як їм вдається мити їх аж під стелею?» — здивувався Гордон. З одного боку вузеньке віконце з ґратами, з іншого — лампа над дверима. Замість ліжка — відкидна полиця з кусючою ковдрою і твердою подушкою. Сталеві двері пофарбовані у зелений колір — посередині маленьке вічко. Втомившись від споглядання цього невибагливого інтер’єру, Гордон ліг і натягнув на себе ковдру. Його не цікавив тюремний побут. Він пам’ятав у подробицях події минулої ночі — принаймні до того моменту, як опинився у Дори, в її лігві з аспідистрою. Тільки Богові відомо, що сталося потім. Наче трапилася якась бійка, він упав на підлогу. Може, він когось убив? Начхати. Розвернувшись до стіни, він укрився з головою і вимкнув світло.
Через якийсь час хтось зазирнув у шпарину в дверях. Гордонові довелося докласти зусиль, щоб повернути голову — м’язи шиї нестерпно боліли. Крізь вічко на нього дивилося блакитне око:
— Чай будеш?
Спробувавши підвестися, він знову відчув слабкість у всьому тілі. Обхопивши голову руками, він застогнав. Від чаю він, звісно, не відмовився б, але на думку про цукор його знову почало нудити.
— Так, якщо ваша ласка.
Констебль відкинув заслінку і просунув повну чашку чаю. З цукром. На Гордона дивився дужий хлопець років двадцяти-двадцяти п’яти, з добрим обличчям і рум’янцем на щоках. Його широкі плечі нагадували вола у ярмі. У нього була пристойна вимова, а от словникового запасу вочевидь бракувало:
— Бачив би ти себе минулої ночі!
— Мені зле.
— Вчора було гірше, повір мені. Навіщо ти на сержанта кидався?
— Я кидався на сержанта?
— Ну не я ж! Та ти вчора геть розуму позбувся. Горлав мені на вухо: «Та він на ногах не тримається, ось зараз я йому вріжу!» У протоколі затримання так і записали: «Дебош у стані алкогольного сп’яніння». Якби ти сержанта не чіпав, то просто записали б, що «затримали у стані алкогольного сп’яніння».
— І скільки мені за це світить?
— Штраф у п’ять фунтів чи відсидиш два тижні. Сьогодні судитиме містер Грум. Тобі пощастило, що не містер Волкер — той би без жодних альтернатив запроторив на місяць за ґрати. Він дуже суворий до п’яниць. Сам не вживає.
Гордон зробив ковток. Тепла рідина настільки приємно зігрівала, що він залпом проковтнув решту чаю, незважаючи на його нестерпно солодкий смак. Цієї миті з коридора пролунав чийсь злісний голос (вочевидь того сержанта, якого Гордон вчора намагався відгамселити):
— Виведи його і вмий. «Чорна Мері» вирушає о пів на десяту.
Констебль відімкнув двері камери. В холодному коридорі Гордонові стало зле. Не встиг він зробити й кількох кроків, як все перед очима пішло обертом. «Мене зараз знудить», — вигукнув він і кинувся до стіни, відчувши, що втрачає свідомість. Констебль підхопив його, і в цей момент з позеленілого Гордона полилася огидна рідина. Чай! По кам’яній підлозі розтікалася смердюча калюжа.
— Паскудний покидьок, — процідив крізь зуби вусатий сержант, що спостерігав за ними з протилежного кінця коридору.
— Ну ж бо, тримайся, старий, — допоміг підвестися Гордону констебль. — Зараз почуватимешся краще.
Він поволочив поета до рукомийника, де почав його роздягати — поводився з ним, наче нянька з немовлям. Гордонові вистачило сили, щоб самотужки вмитися і як слід прополоскати рота. Констебль протягнув йому дірявого рушника і відвів назад у камеру.
— Сиди тихо. Скоро по тебе приїдуть. І моя тобі порада — у суді визнай свою провину і пообіцяй більше так не чинити. Містер Грум буде поблажливим.
— Де моя краватка? — запитав Гордон.
— Її вчора забрали. Повернуть перед засіданням. Колись у нас тут один на краватці взяв та й повісився.
Гордон сів на ліжко. Спершу спробував зайняти себе підрахунком білосніжних кахляних плиток на стіні, а тоді схилився додолу, впершись ліктями у коліна і обхопивши голову руками. Все тіло нило, він почувався геть виснаженим, а головне — йому було нестерпно нудно. Менше за все йому зараз хотілося їхати до суду. Сама лише думка про те, що доведеться трястися в машині через пів Лондону, тинятися коридорами, сидіти у камері й відповідати на запитання наганяла на нього страшенну нудьгу. Все, чого він хотів, це щоб йому дали спокій. За дверима пролунали голоси, а тоді звуки кроків, що наближалися. Відчинилася заслінка.
— До вас відвідувачі, — повідомив констебль.
Ця новина не викликала у Гордона захвату. Знехотя він підвів голову і побачив перед собою Флексмана та Ревелстона. Хтозна, як вони сюди потрапили, але в цю мить Гордона це не цікавило. Краще б забиралися скоріше.
— Привіт, друже, — озвався Флексман.
— А ти що тут робиш? — втомлено запитав Гордон.
Ревелстон мав жахливий вигляд. Він провів усю ніч на ногах — шукав Гордона. В поліцейській камері він опинився вперше. Унітаз в кутку викликав на його обличчі гримасу відрази. Але Флексмана таким було не здивувати. Він подивився на Гордона.
— І не таке бачили, — оптимістично заявив він. — Налити б йому зараз склянку чогось міцного! Але ж і очі у тебе, Гордоне! Наче їх витягли, кинули в окріп і вставили назад.
— Я добряче напився вчора, — протягнув Гордон, не відриваючи рук від голови.
— Чули вже, друже.
— Послухай, Гордоне, — почав Ревелстон. — Ми принесли гроші, щоб внести за вас заставу, але здається, спізнилися. За кілька хвилин вас повезуть до суду — дешевий театр. Не треба було вам називати свого справжнього імені.
— А я сказав їм своє ім’я?
— Ви все їм розповіли. Я не вслідкував за вами, і якимось дивовижним чином ви вислизнули з того будинку.
— І тинявся по Шафтесбері-стріт з пляшкою в руках, — підхопив Флексман. — Але не варто було чіпати сержанта, друже. Тут ти вчинив дуже нерозумно. Ще й місіс Візбіч запідозрила, що щось не так. Довідалася від твого приятеля, що ти у відділку, і вирішила, що ти когось убив.
— Послухайте, Гордоне, — знову почав Ревелстон.
На його обличчі з’явився знайомий вираз — йому було незручно через те, що він збирався сказати. Стосувалося це, як завжди, грошей. Гордон глянув на нього.
— Так?
— Щодо вашого штрафу. Залиште це на мене, я заплачу.
— Ні, в жодному разі.
— Любий друже, але ж ви потрапите за ґрати, якщо не дозволите мені цього зробити.
— Начхати.
Йому було байдуже — нехай хоч на рік саджають. Звісно, сплатити того штрафу він не міг — для цього не треба було навіть до кишень заглядати, певно, віддав усе до останнього пенні Дорі. Гордон знову ліг на ліжко, відвернувшись від своїх відвідувачів — йому хотілося, щоб вони пішли. Зробивши ще кілька спроб заговорити до нього і не почувши нічого у відповідь, вони нарешті залишили його. Дзвінкий голос Флексмана відлунням котився по коридору.
Решта дня минула ще гірше. Жахлива трясучка у «Чорній Мері» — тісному боксі розміром не більше за кабінку громадської вбиральні. Нестерпне очікування в камері перед засіданням у приміщенні суду (точна копія камери в поліцейському відділку — навіть білосніжних кахляних плиток стільки само, тільки набагато брудніших). Повітря дуже холодне, але від смороду не продихнути. Постійно приводять новеньких: запхнуть до клітки, тоді висмикнуть на кілька годин на час слухання і повернуть назад — чекати рішення судді чи появи нового свідка. Сиділи по п’ять-шість чоловік, і всі на одній лавці. Та найжахливішим було те, що справляти потребу доводилося прямо там, на очах в інших людей. А що робити? Ще й зливний бачок не працював.
Так Гордон просидів до обіду, намагаючись триматися якомога далі від туалету і не зважати на своїх співкамерників. Вони викликали у нього відразу. Але згодом, коли головний біль трохи влігся, він вирішив, що спостерігати за ними не так уже й нудно. Худорлявий хатній грабіжник із сивим волоссям страшенно нервував через те, що станеться з його дружиною і дітьми, якщо його посадять. Затримали його за те, що «огинався біля будинку з наміром незаконного проникнення» — доволі туманне формулювання звинувачення, але з огляду на попередні судимості була небезпека потрапити за ґрати. Він ходив туди-сюди камерою, нервово загинаючи пальці на правиці. Біля Гордона сидів глухонімий, від якого страшенно тхнуло. Далі — єврей середнього віку у пальті з хутряним коміром. Поїхав до Абердина закуповувати кошерне м’ясо для великої компанії, спустив двадцять сім фунтів на повій і тепер вимагав, щоб його справу передали рабину. За ним сидів власник пабу, який привласнив кошти Різдвяного клубу — дебелий, вельми люб’язний чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти з червоним обличчям (якби не тримав пабу, міг би легко зійти за букмекера). Його родичі повернули вкрадені гроші, але члени клубу вирішили все одно позиватися до суду. Щось у вигляді цього чоловіка тривожило Гордона. Тримався він з гідністю, але час від часу його погляд згасав, а в очах застигала така порожнеча, що Гордонові ставало лячно. Ось він — власник закладу в дорогому вбранні, якийсь ще місяць тому жив повнокровним життям, а тепер його майбутнє зруйноване. Опинився в тій самій пастці, що і решта власників лондонських пабів, — згодом його майно продадуть, власність конфіскують, а після в’язниці йому вже не світить ані свій паб, ані якась інша робота.