Вони лишилися віч-на-віч. Гордон мовчки стояв біля каміна, руки в кишенях, на ногах — просторі капці Ревелстона. Не знімаючи капелюшка і пальта, Розмарі вагаючись зробила крок йому назустріч. Їй було боляче бачити його таким. За кілька днів він страшенно змарнів: мав вигляд занедбаного безробітного, обличчя схудло, заросло щетиною, під очима з’явилися мішки. Вона обережно торкнулася його руки, як жінка, що намагається зробити перший крок після сварки.
— Гордоне...
— Ну що? — сказав він, демонструючи роздратування.
Наступної миті вона була в його обіймах. Але вона сама кинулася до нього, він не зробив назустріч дівчині жодного кроку. Її голова впала йому на груди, плечі тремтіли, вона щосили намагалася стримати сльози. На Гордона реакція Розмарі навіювала нудьгу. Йому зовсім не хотілося, щоб хтось плакав у нього на плечі. Його шлях — у підворіття, він прагнув розчинитися у відчаї. Гордон механічно погладжував її по спині. Своїм приїздом Розмарі тільки все ускладнила. Йому абсолютно ні до чого були ці її бурхливі емоції.
Гордон легенько відсторонив її. Розмарі, як завжди, швидко опанувала себе.
— Гордоне, любий! Мені так шкода!
— Шкода через що?
— Через те, що ти втратив роботу і решту. Бідолашний ти мій!
— Я не бідолашний! І не треба жаліти мене, заради Бога!
Гордон вивільнився з її обіймів. Вона зняла капелюшка і поклала його на крісло. Розмарі хотіла дещо сказати; щось, на що не наважувалася всі ці роки. Вона більше не хотіла зволікати. Не такий у неї характер — ходити довкола.
— Гордоне, можеш для мене дещо зробити?
— Що саме?
— Повернешся до «Нового Альбіону»?
Ну звісно! А як же інакше? От і вона почала набридати йому з роботою, як і всі решта. А чого від неї можна чекати? Жінка є жінка. Дивно ще, як вона досі трималася. Повернутися до «Нового Альбіону»! Та це був єдиний його справжній вчинок у житті — піти звідти; єдине, чого він прагнув, — не піддаватися спокусам бога грошей. Та він не зміг згадати конкретної причини звільнення. В одному Гордон був твердо впевнений — нізащо не повернеться назад! І не бачив жодного сенсу сперечатися через це.
Знизавши плечима, він відвів погляд.
— Мене не візьмуть назад у «Новий Альбіон», — коротко відповів він.
— Візьмуть! Згадай, що містер Ерскін казав тобі, коли ти йшов звідти. Минуло тільки два роки, і до того ж їм завжди потрібні талановиті автори текстів. Тебе там усі пам’ятають. Я впевнена, що тобі варто тільки піти і попросити. І платитимуть тобі чотири фунти на тиждень, не менше.
— Чотири фунти! Це ж треба. Навіть аспідистру можна купити.
— Гордоне, зараз не до жартів.
— А я не жартую.
— Тобто ти не збираєшся повертатися? Навіть якщо тебе запросять?
— Нізащо! Навіть якщо пропонуватимуть п’ятдесят фунтів на тиждень.
— Але чому?
— Я вже сказав чому.
Розмарі замовкла. Нічого не вдієш. Постійно між ними стояло його вороже ставлення до грошей, він приділяв їм надмірну увагу, і вона ніяк не могла цього збагнути. Розмарі відчувала себе безсилою перед тріумфом безглуздої, абстрактної ідеї над здоровим глуздом. Як можна допустити, щоб кохана людина так калічила собі життя?
— Я не розумію тебе, Гордоне. Правда, — розлючено почала вона. — Лишився без роботи, скоро не матимеш що їсти, а піти працювати у пристойне місце відмовляєшся!
— Так, ти маєш рацію. Відмовляюся.
— Але ж ДЕСЬ працювати доведеться?
— Десь доведеться, але не в «ПРИСТОЙНОМУ» місці. Скільки можна пояснювати! Щось найду врешті-решт. Щось на кшталт своєї попередньої роботи.
— Не надто ж багато в тебе ентузіазму.
— Помиляєшся, сьогодні я весь день ходив по книжкових крамницях.
— І навіть не поголився! — зітхнула вона, за жіночою звичкою переключившись на геть інше.
Він почесав підборіддя.
— Сьогодні ні.
— І хто ж тебе візьме такого на роботу? Ех, Гордоне!
— Яке це має значення? У мене немає бажання щодня голитися.
— Поглянь, до чого ти докотився! — вигукнула вона. — Ти просто йдеш на ДНО!
— Можливо, там мені затишніше.
Вони продовжували сперечатися. Вперше в житті Розмарі розмовляла з ним таким тоном. По дорозі сюди вона пообіцяла собі, що не плакатиме, але зараз її знову душили сльози. Та найжахливіше те, що це не викликало в нього ані краплі співчуття, натомість навіювало лише нудьгу. Таке враження, що він більше НЕ МІГ зважати на неї, але зовсім не реагувати теж не міг. Швидше б вона зникла і залишила його наодинці! Наодинці! Дала йому спокій, щоб він міг дістатися дна і розчинитися у тому тихому світі, де гроші, зусилля і моральний обов’язок не мають жодного значення. Закінчилося все тим, що він пішов до іншої кімнати, зачинивши за собою двері. Це була їхня перша справжня сварка. Хтозна, чи остання. Байдуже! Гордон ліг на ліжко і запалив цигарку. Потрібно підшукати собі якесь інше місце. І якомога швидше! Завтра ж вранці треба забратися звідси. Досить сидіти на шиї у Ревелстона, досить підлаштовуватися під рамки пристойності. Краще вже впасти, пробити дно — на вулицю, до трудового табору, до в’язниці. Тільки там він почуватиметься спокійно.
Коли Ревелстон повернувся, Розмарі вже збиралася йти. Прощаючись, вона обернулася до нього і торкнулася його руки. Їй здавалося, що вона може говорити з ним, як з давнім знайомим:
— Містере Ревелстоне, будь-ласка СПРОБУЙТЕ переконати Гордона піти на роботу.
— Спробую зробити, що зможу. Це буде нелегко. Але думаю, щось знайдемо.
— Він так жахливо виглядає! Просто на наших очах опускається на дно. І це при тому, що для нього є ДОБРА робота. Варто йому тільки туди звернутися. Ви щось чули про «Новий Альбіон»?
— Так, і немало. Власне, від Гордона. Ми не раз говорили про це, — почесавши носа, відповів Ревелстон.
— Думаєте, він правильно вчинив, звільнившись звідти? — запитала Розмарі, підозрюючи, що Ревелстон підтримував Гордона у цьому рішенні.
— Звісно, це був не наймудріший крок, але в ньому є раціональне зерно: не можна брати участі в грабіжницькому переділі ресурсів капіталізму. Можливо, це звучить не надто практично, але ви мене, сподіваюся, зрозуміли.
— Теоретично — так. Але ж не тоді, коли він безробітний, а міг би влаштуватися туди без жодних зусиль. Хіба ж він МАЄ ПРАВО відмовлятися від такого шансу?
— З погляду здорового глузду — ні, але загалом — так.
— «Загалом». Ми не в тому становищі, щоб теоретизувати. І, здається, Гордон ЦЬОГО не розуміє.
Гордон нікуди не пішов уранці. Наважуєшся на таке рішення, збираєшся, вже ГОТОВИЙ зробити це, та з першими променями холодного вранішнього сонця рішучість кудись зникає. Затримається ще на день, подумав він; зрештою, «день» розтягнувся на п’ять днів, що минули від приїзду Розмарі. Тож він і далі жив за рахунок Ревелстона, вдаючи потуги пошуку роботу. За цей час на горизонті так і не з’явилося жодних перспектив. Вранці Гордон виходив з квартири й годинами вештався публічними бібліотеками, а тоді повертався додому, не роздягаючись падав на ліжко і курив цигарки — одну за одною. Йому не дозволяли піти страх вулиці та власна інертність. Ці п’ять днів перетворилися на пекло — для нього було нестерпно тут залишатися. Немає нічого ганебнішого, ніж висіти у когось на шиї, не маючи можливості віддячити. Ще гірше, коли той, у кого ти висиш на шиї, не хоче, щоб йому віддячували. Делікатність Ревелстона неможливо було переоцінити — він би радше помер, ніж визнав Гордона нахлібником. Сплатив його штраф, борг за оренду, виділив окрему кімнату у своїх апартаментах, «позичив» кілька фунтів — і все це видавалося за дружню послугу. Час від часу Гордон намагався піти, але результат завжди був однаковий.
— Послухайте, Ревелстоне. Я не можу більше тут залишатися. Я вже достатньо просидів у вас на шиї. Завтра ж зранку я піду.
— Друже, що це ви таке намислили? Не треба гарячкувати. У вас же... (навіть за таких очевидних обставин Ревелстон не міг відверто сказати Гордонові, що у нього «немає грошей»)... де ж ви будете жити?