10
Донизу, донизу! До затишної утроби підземелля, де немає ані пошуків роботи, ані звільнень, ані родичів, ані надокучливих друзів; де немає страху, як і надій, амбіцій, честі та обов’язку; куди не дістануться жодні КОЛЕКТОРИ. Саме там йому кортіло опинитися.
Та жадав він не фізичної смерті. Його бажання мало дивну природу. Воно не полишало його відтоді, як він прокинувся у в’язниці. Бісове відчуття похмілля, здається, стало частиною його Я. Після тієї ночі все пішло шкереберть. Вона тягнула його на дно. Борець з деспотизмом капіталізму, Гордон, однак, не виходив за рамки пристойності. Зараз же саме від пристойності йому хотілося втекти, саме так, як казала Розмарі, «опуститися на дно». Йому хотілося опуститися на самісіньке дно — туди, де норми пристойності не мають жодної ваги; забути про самоповагу. «ПРОБИТИ ДНО» — крутилося в його голові. Йому дарували втіху думки про злочинців, повій та інших представників дна. Усвідомлення того, що десь за межами світу грошей існує інший, в якому поняття успіху і поразки нічого не важать, приносило задоволення. Світ привидів, де панує цілковита рівність. Там йому і кортіло опинитися — поза будь-якими амбіціями. Подумки він гуляв нетрями Південного Лондону, в яких йому хотілося загубитися і розчинитися.
Робота відповідала його бажанням (принаймні, була близькою до цього). В Ламбеті, на його похмурих зимових вулицях, з легкістю можна було віддатися цим почуттям, загубившись поміж тьмяних облич, які никають у пошуках «чаю», щоб бодай якось зігрітися. Жодного контакту ані з грошима, ані з культурою. Ніяких зарозумілих клієнтів, а отже, й необхідності поводитися зарозуміло; ніхто не докучатиме зверхніми запитаннями на кшталт: «Як же так сталося, що ви, з вашим талантом і освітою, опинилися у такому місці?» Звичайний мешканець нетрів. Такий самий, як усі інші. Чоловіки й жінки середнього віку, які відвідували бібліотеку, навіть не помічали освіченості Гордона. Для них він був просто «хлопчиною з бібліотеки», от і все.
Робота, звісно, страшенно нудна: сидиш по десять годин на день (по четвергах по шість), видаєш книжки, реєструєш їх і приймаєш по два пенси. А як нікого немає, то й робити нічого, окрім як читати. Навіть за вікном нічого не відбувається. Головна подія дня — поява катафалка біля бюро ритуальних послуг. Це викликало у Гордона певну цікавість — через фіолетовий відтінок масті одного нібито вороного коня, який насправді був пофарбований і поступово линяв. Більшість часу він читав усілякий непотріб, що годився хіба що на макулатуру. Книжки, які можна проковтнути за годину. Зараз вони були йому до душі — «література ескапізму». Мінімальне навантаження на мозок; навіть кінематограф вимагає більшого розумового напруження. Тож коли його просили порекомендувати щось з категорії «Еротика», «Кримінал» чи «Вестерн», Гордон радо це робив.
Чізмен був цілком стерпним босом (якщо до кінця життя не натякати йому на підвищення окладу). Звісно, він підозрював Гордона у дрібних крадіжках грошей з каси і вже за тиждень придумав нову систему реєстрації книжок, завдяки якій чітко відслідковував, скільки їх взяли і скільки повернули (але реєструвати всі чи ні, залишалося на совісті Гордона, тому Чізмен ніяк не міг припинити хвилюватися через те, що його найманий робітник може обдурити його на шість пенсів на день, а можливо, навіть на десять!) І навіть попри це Чізмен мав якийсь шарм, властивий лиходіям. Вечорами, коли він приходив забирати виторг, жваво базікав з Гордоном, рахуючи гроші й тішачись з успіхів бібліотеки. З цих розмов і вималювалася його історія. Виріс він у родині, що займалася торгівлею старим одягом — серед того, що було йому до душі, а книжкову крамницю успадкував від дядька три роки тому. Тоді це була жалюгідна лавка, в якій навіть полиць не було, а книжки лежали просто купами і припадали пилом. Іноді до неї навідувалися колекціонери (ніколи не знаєш, де знайдеш раритет), але тут головним чином продавали всілякий мотлох за два пенси. Спершу Чізмен поставився зі зневагою до цього звалища макулатури, яке, здавалося, не могло принести жодного прибутку. Він і далі тримав магазин ношеного одягу і сподівався повернутися до справ, щойно трапиться нагода продати крамницю. Та як тільки второпав, що і на старих книжках можна заробити, в ньому відкрився талант бізнесмена-антиквара. За два роки його крамниця перетворилася на одну з найкращих у Лондоні серед тих, що продають старі видання. Книжки для Чізмена мали приблизно таку саму цінність, як і пара старих штанів. За все своє життя він не прочитав ЖОДНОЇ і ніяк не міг збагнути пристрасті колекціонерів (до них він ставився десь приблизно так само, як холодна повія до чергового клієнта), але внутрішнє чуття підказувало йому, яка книжка чого варта. Його мозок дивовижним чином зберігав інформацію про всі аукціони, дати друку, а ще він умів торгуватися. Особливо добре йому вдавалося скуповувати бібліотеки небіжчиків, а надто церковних служителів. Не встигав охолонути труп якоїсь духовної особи, як Чізмен був уже на місці, як стерв’ятник, що кружляє над здобиччю. Священники, пояснював він Гордонові, часто залишають непогані колекції книжок і неосвічених вдів. Жив Чізмен над книжковою крамницею, ані родини, ані друзів, ані жодного захоплення, звісно ж, не мав. Для Гордона залишалося таємницею, як минали його вечори. В його голові поставала картина: Чізмен сидить у своїй кімнаті, двері та віконниці зачинені й надійно замкнені, він рахує банкноти, які потім обережно складає до жерстяних коробок з-під цигарок. Він глузував з Гордона і постійно шукав привід, щоб урізати йому оклад, але не бажав йому зла. Іноді, коли він заходив увечері, щоб зачинити бібліотеку, то діставав з кишені своєї засмальцьованої камізельки пакетик з картопляними чипсами і простягав Гордону:
— Не бажаєте перекусити?
Він так міцно стискав у руці той пакунок, що, зазвичай, не вдавалося дістати більше двох штук. Та це був вияв приязні.
Що ж до комірчини, яку Гордон винаймав на вулиці, паралельній до Ламбет-кат, за вісім шилінгів на тиждень, то вона цілком відповідала типовому «прихистку поета»: брудна кімнатка на горищі з низьким складаним ліжком, клаптиковою ковдрою і простирадлами, які міняли раз на два тижні, дощатим столом, вкритим плямами від заварника, рукомийником і каміном із залізною решіткою. Підлога була темно-бурого кольору від бруду. Під шпалерами гніздилися клопи (та зараз, узимку, в них був сезон сплячки). Передбачалося, що ліжко треба заправляти самому, а прибирати мала б приходити хазяйка, місіс Мікін, але чотири дні з п’яти її сил ледь вистачало на те, щоб підмести сходи. Майже всі мешканці готували їжу у себе в кімнатах; газових плит, звісно ж, не передбачалося; двома поверхами нижче була раковина, яка страшенно смерділа.
У комірчині по сусідству жила висока стара жінка приємної зовнішності, трохи несповна розуму. Здавалося, її обличчя було постійно вкрите брудом. Гордон ніяк не міг збагнути, звідки береться той бруд. Скидався він на вугільний пил з шахти. Місцеві дітлахи дали їй прізвисько «нігерша» і вигукували його їй вслід, щоразу коли вона проходила повз, розмовляючи сама із собою. Поверхом нижче мешкала жінка з немовлям, яке постійно плакало, і молода пара, гучні сварки якої, так само як і примирення, чув увесь будинок. Перший поверх займала родина вільного художника — він з дружиною і п’ятьма дітьми жили на соціальну допомогу і випадковий заробіток чоловіка. Місіс Мікін тулилася десь на підвальному поверсі. Гордонові тут подобалося. Цей будинок дуже відрізнявся від його попереднього помешкання. Жодних канонів встановлених хазяйкою «пристойності», жодного шпигунства і відчуття зверхнього ставлення до тебе. Вчасно заплатив — і роби що заманеться: приповзай додому, нализавшись до чортиків, приводь жінок, а можеш цілий день вилежуватися в ліжку. Місіс Мікін до того не було ніякого діла. Такі речі мало цікавили безхарактерне старе створіння. Подейкували, що в юності вона теж не надто переймалася питаннями моралі, що, мабуть, було таки правдою. Особи у штанях викликали у неї особливу симпатію. Проте навіть вона мала певне уявлення про респектабельність. Того дня, коли Гордон заселився до неї на горище, він почув натужне сопіння за дверима, наче хтось ніс щось важке, а потім м’який стук коліном, точніше, тим опуклим місцем, де воно мало б бути, у двері. Він відчинив. На порозі стояла місіс Мікін: