А ще Джулія і Розмарі. Ці, на відміну від Ревелстона, не соромилися відверто висловлювати власну думку. Вони не послуговувалися фразами на кшталт «загалом це правильна ідея», а прямо заявляли: не може бути виправдання відмові від пристойної роботи. Постійно нервували його, намагаючись переконати повернутися до «Нового Альбіону». Найгірше те, що діяли вони у тандемі, хоча до цього навіть не були знайомі. Якимось чином Розмарі вдалося потоваришувати з Джулією. І тепер вони спільним жіночим фронтом виступили проти Гордона. Зустрічалися, обговорювали його поведінку, яка їх «страшенно дратувала». А тоді діймали своїми листами. Було несила це далі терпіти.
Слава Богу, ніхто з них не був у нього в гостях. Якщо Розмарі ще якось могла б це витримати, то для Джулії таке стало б справжнім ударом. Достатньо й того, що вони приходили до нього на роботу (Розмарі була кілька разів, а Джулії тільки одного вечора вдалося вирватися з кафе), їх шокував рівень цієї жалюгідної бібліотеки. Звісно, крамниця Маккечні, була не найприбутковішим місцем роботи, але, принаймні, за неї не було соромно. Там Гордон міг спілкуватися з високоосвіченими інтелігентними людьми, і йому, як «літератору», такі зв’язки могли стати у пригоді. Але сидіти за копійки десь на висілках і видавати невігласам дешеву макулатуру — заради чого? Щоразу Гордон з Розмарі сперечалися про це по дорозі додому. Вона повсякчас запитувала, чи повернеться він до «Нового Альбіону». А він продовжував повторювати те саме, мовляв, його не візьмуть назад до «Альбіону». Він навіть не написав туди — волів жити і нічого того не знати.
У ньому з’явилося щось таке, що її лякало і розчаровувало. Зміни відбувалися надто стрімко. Вкупі з грошима він відмовлявся і від інших речей у своєму житті. Вони більше не сперечалися, як тоді, коли він втратив свою попередню роботу. Тоді дівчина не надто зважала на його теорії — довгі промови про зло, яке приносять гроші, слугували для них лиш приводом для жартів. Вона зовсім не переймалася тим, що перспектива Гордона мати пристойний заробіток перетворюється на міраж. Тоді Розмарі відчувала себе молодою. В її уяві поставало безконечне майбутнє. Гордон же змарнував два роки свого життя, два роки її життя. І що зараз?
Зараз вона була налякана. Життя летіло з шаленою швидкістю. Коли Гордон втратив роботу, вона раптом усвідомила, що дні її молодості минають. Вони вже відсвяткували його тридцятий день народження, її був не за горами. Яке майбутнє на них чекало? Гордон котився у прірву і не чинив цьому жодного спротиву. Здавалося, він ХОТІВ опинитися на дні. Хіба могла лишитися бодай якась надія на те, що вони колись одружаться? Гордон розумів, що це неможливо. Так, з мовчазної згоди обох, ця думка й засіла в їхніх головах — їм краще розійтися.
Якось вони домовилися зустрітися ввечері під залізничним мостом. Надворі стояла жахлива січнева погода — туману не було, натомість гуляв сильний вітер, свистів, ніс пилюку й пісок з провулків. Гордон чекав на Розмарі — худенький силует, волосся маяло на вітрі. Дівчина прийшла, як завжди, вчасно. Підбігла до нього і поцілувала в холодну щоку:
— Господи, Гордоне, ти ж зовсім змерз! Чому ти не вдягнув пальта?
— Моє пальто, як ти знаєш, у ломбарді.
— О Боже, вибач, забула.
У темряві, у тіні мосту, він виглядав таким утомленим. Зсунувши брови, Розмарі взяла його під руку і потягнула до світла.
— Нумо прогуляємось. Надто вже холодно тут стояти. Хочу сказати тобі дещо дуже важливе.
— Що ж, кажи.
— Ти розсердишся.
— То в чому річ?
— Я сьогодні була у Ерскіна. Вдалося перехопити його на п’ять хвилин.
Гордон здогадався, до чого веде Розмарі. Він спробував вивільнити свою руку, але вона міцно стисла її.
— Ну? — похмуро повторив він.
— Ми говорили про тебе. Я запитала, чи може він узяти тебе назад. Спершу він, звісно, почав бідкатися, нарікати на те, що справи у компанії зараз йдуть не дуже добре, і вони не можуть собі дозволити найняти ще одну людину, але варто було мені нагадати про твій талант, як він сказав, що свого часу покладав на тебе великі надії. Зрештою, Ерскін погодився надати тобі місце, якщо ти звернешся до нього з таким проханням. От бачиш, я МАЛА рацію. Вони ВІЗЬМУТЬ тебе назад.
Гордон мовчав. Розмарі міцніше стисла його руку:
— То що скажеш?
— Ти чудово знаєш, якою буде моя відповідь, — байдуже відповів він.
У глибині душі він був стривожений і розлючений вчинком Розмарі. Саме цього він найбільше боявся. Знав, що рано чи пізно це станеться. Тепер буде ще складніше. Тримаючи руки в кишенях, він згорбився і потупився невидющим поглядом кудись удалечінь.
— Злишся на мене? — запитала вона.
— Ні, просто не розумію, чому ти зробила це за моєю спиною.
Остання фраза зачепила Розмарі. Їй довелося вмовляти, практично благати Ерскіна, щоб той погодився взяти Гордона на роботу. Вона зібрала всю силу волі в кулак, аби наважитися переступити поріг директорського кабінету, — до смерті боялася, що її звільнять за таку вихватку. Але Гордон про це ніколи не дізнається.
— Даремно ти так. «ЗА МОЄЮ СПИНОЮ». Я лише хотіла допомогти.
— Як це допоможе мені влаштуватися на роботу, на яку мені не доведеться ходити з-під палиці?
— Тобто навіть після всього цього ти не повернешся?
— Ніколи.
— Але чому?
— Невже я знову маю це повторювати? — зітхнув він.
Розмарі відчайдушно струснула його, розвернувши обличчям до себе, і обійняла. Остання її спроба провалилася. Вона відчувала, що він здався.
— Гордоне, у мене просто серце крається!
— Та не переймайся ти так через мене. Сама все ускладнюєш.
— Але звідки таке бажання зламати собі життя?
— Сто разів тобі повторював — нічого не можу з цим вдіяти. Маю притримуватися своїх принципів.
— Ти ж розумієш, до чого це все веде?
Серце Гордона завмерло. Але він спокійно, навіть з певним полегшенням, запитав:
— Натякаєш на те, що нам варто розійтися?
Вони продовжували йти далі й опинилися на Вестмінстер-брідж-роуд. Різкий порив вітру, який налетів з хмарою пилу, змусив їх нахилити голови. Вони зупинилися. Розмарі зморщилася від вітру, різке світло ліхтарів підкреслювало зморшки на її обличчі.
— Ти хочеш мене покинути, — сказав Гордон.
— Ні, ні. Все зовсім не так.
— Але ти вважаєш, що нам більше не варто бути разом.
— А як нам жити далі? — сумно зітхнула Розмарі.
— Так, це, звісно, непросто, — відповів Гордон.
— Усе так жахливо, безнадійно! Що на нас чекає далі?
— Отже, ти більше мене не кохаєш? — запитав Гордон.
— Звісно, кохаю! І ти це знаєш.
— По-своєму, мабуть. Але недостатньо для того, щоб залишатися зі мною, розуміючи, що я ніколи не зможу забезпечити тебе. Зустрічатися зі мною можеш, а кохатися не хочеш. От бачиш, вся річ у грошах.
— Та до чого тут гроші? Річ НЕ в них!
— Певно, що в них. Вони стояли між нами від самого початку. Гроші, всюди гроші!
Вони продовжували сперечатися, але недовго. З’ясовувати стосунки на такому холоді — не найприємніша у світі справа. Розійшлися без гучних прощальних фраз. Розмарі просто сказала «мені час» і, торкнувшись його щоки вустами, побігла до трамвайної зупинки. Спостерігаючи, як вона йде, Гордон відчував полегшення і запитував себе, чи кохав він її насправді. Хотілося скоріше піти звідси, подалі від цих емоційних суперечок, сховатися від цього холоду у своїй теплій комірці. А сльози, що виступали на очах, — тільки від вітру.