З Джулією було, напевно, ще важче. Дізнавшись від Розмарі про те, що Гордона можуть взяти до «Нового Альбіону», вона запросила його до себе. Жах ситуації полягав у тому, що вона абсолютно не розуміла, що керує її братом, якими є його мотиви. Все, що вона була здатна збагнути, це те, що Гордонові запропонували гарну роботу, а він від неї відмовився. Майже на колінах Джулія благала його погодитися. А коли він оголосив про своє тверде рішення відмовитися, вона залилася сльозами. Це було просто нестерпно. Сердешне напівсиве гусеня, яке, забувши про всяку гідність, ридало посеред своїй кімнатчини з меблями, придбаними в універмазі. Всі її надії розвіялися. Родина помирала, у безгрошів’ї і без сподівання на продовження роду. Єдиний тільки Гордон серед усіх них мав шанс досягти успіху, але натомість знехтував ним. Йому довелося протистояти хвилі розчарування, що накотилася на нього. Тільки ці двоє — Розмарі і Джулія — діймали його. Ревелстон розумів свого товариша. Тітку Анджелу і дядька Волтера, які звісно, теж не давали йому спокою своїми листами, він просто ігнорував.
У розпачі Джулія запитала, що ж він збирається робити. На це Гордон дав спокійну відповідь: «Писатиму вірші». Так він відповідав усім, і якщо для Ревелстона і Розмарі цієї відповіді було достатньо, хоча Розмарі більше й не вірила в його талант, але ніколи б не сказала про це вголос, Джулія, як завжди, тяжко зітхнула, бо для неї творчість Гордона ніколи не мала великого значення. «Який сенс щось писати, якщо ти нічого не можеш на цьому заробити?» — завжди запитувала вона. Та і в самого Гордона ледь жевріла віра у свою творчість. Проте він все ще силкувався «писати», бодай іноді. Після того, як оселився у місіс Мікін, він переписав на чистовик «Принади Лондону» (йому нелегко давалося навіть переписування). І чотирьох сотень рядків не нарахувалося. І все ж час від часу він щось робив: там щось викреслить, тут поміняє місцями слова, але не було написано жодного нового рядка. Зовсім скоро чистовий варіант став нагадувати якусь базгранину. Він усюди носив із собою в кишені рукопис — це хоч якось тримало його на плаву (все-таки досягнення, про яке було відомо тільки йому одному). Ось він, результат плідної праці двох років — тисячі витрачених годин. Але в якийсь момент Гордон перестав сприймати свій твір як поему. Взагалі, його більше не вабив світ поезії. Єдиний сенс, який він тепер вбачив у «Принадах Лондону», полягав у тому, що його твір не має нічого спільного з матеріальним світом. Та спершу його треба було дописати, а Гордон відчував, що цього ніколи не станеться. Яке натхнення з таким життям? З часом у нього зникло навіть бажання щось писати. Перш ніж піти з дому, він механічно засовував рукопис до кишені, але тільки як знак, як символ його особистої війни. З примарною мрією стати «письменником» було назавжди покінчено. Хіба це не ті самі амбіції, що панують і в матеріальному світі? Втекти, якомога швидше втекти від цього всього, сховатися і залягти на ДНІ. Заблукати в царстві тіней — там, куди не дістатися ані надії, ані страху. На дно, швидше б на дно!
Та все сталося інакше. Якось увечері, близько дев’ятої години, він, як завжди, лежав на ліжку, закутавши ноги в залатану ковдру й заклавши руки під голову. В кімнаті холодно, всюди лежить товстий шар пилу, аспідистра всохла ще на минулому тижні — з горщика стирчала самотня стеблина. Гордон роздивлявся свої шкарпетки — дірок на них більше, ніж тканини. Ось він, Гордон Комсток, лежить посеред Богом забутого горища, в брудному ліжку і дірявих шкарпетках, в кишені півтора боба, позаду — три десятки змарнованих років, за які він нічого не досяг. Хіба ж це не дно? Звідси вже ніхто не зможе витягти. Хотів загрузти в багнюці — от і отримав.
Та навіть зараз він не мав спокою. Світ грошей нікуди не зник, він продовжував існувати. Він був поруч. Від нього не сховатися у злиднях. Коли Гордон почув від Розмарі, що його готові взяти назад до «Нового Альбіону», він злякався. Небезпека була зовсім близько. Якогось листа, однієї телефонної розмови могло виявитися достатньо для того, щоб знову опинитися в цьому світі — з окладом у чотири фунти на тиждень. Назад до пристойної праці, назад до рабства. І як тут можна піти до дідька! Та всі небесні янголи враз кинуться тебе наздоганяти, тягти назад.
Якийсь час він продовжував лежати в тій самій позі, не відриваючи погляду від стелі. Його якоюсь мірою тішила безглуздість цього заняття. Його спокій порушив стукіт у двері. Але він навіть не поворухнувся. Мабуть, місіс Мікін, хоча й не схоже на те, щоб вона так стукала.
— Заходьте, — байдуже протягнув Гордон.
Двері відчинилися. На порозі стояла Розмарі. Кілька секунд вона вагалася, перш ніж зайти досередини, — їй у ніс різко вдарив сморід спертого повітря. Навіть у світлі лампи, що ледь жевріло, вона встигла розгледіти цей хлів: купа паперів поміж недоїдками на столі, вичахлий жар у каміні, всохла аспідистра. Розмарі зняла капелюшка, кинула його на крісло і повільно підійшла до ліжка.
— Оце так барліг! — сказала вона.
— Вирішила повернутися? — запитав Гордон.
— Так.
— Знову читатимеш нотації? — сказав він, напіввідвернувшись від неї і прикривши обличчя рукою.
— Ні.
— Тоді навіщо?
— Тому що...
Вона стала біля ліжка на коліна, відвела з обличчя його руку, хотіла поцілувати, але раптом відсахнулася:
— Гордоне!
— Що?
— У тебе з’явилася сивина!
— Хіба? Де?
— Ось тут, на скронях. І не одна волосина. Певно, це сталося нещодавно.
— «Вкрило сріблом мої золоті кучері», — байдуже мовив він.
— Тепер ми обоє трохи сиві, — сказала вона, нахиливши до нього голову, щоб показати свої сріблясті пасма на маківці.
Тоді залізла на ліжко, лягла поруч з ним і почала цілувати. Він не опирався. Йому зараз не хотілося близькості, але вона сама підсунулася під нього, її груди притислися до його грудей. Здавалося, дівчина от-от розтане. Вираз її обличчя красномовно свідчив, навіщо вона прийшла. Зрештою, Розмарі була незайманою. І гадки не мала, що робить. Нею керувала великодушність, сама лише великодушність. Вирішила поступитися, щоб утішити злиденного невдаху.
— Я мала повернутися, — сказала вона.
— Але для чого?
— Не могла спокійно спати з думкою про те, що ти тут сам. Це так жахливо!
— Ти правильно вчинила, що покинула мене. І даремно повернулася. Ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо одружитися.
— То й що? Коли кохаєш, це не має жодного значення. Мені байдуже, одружимося ми чи ні. Я кохаю тебе.
— Але в цьому немає жодного сенсу.
— Ну й нехай. Нам давно варто було.
— Краще не треба.
— Ні, треба.
— Усе ж таки ні.
— А я кажу так!
Зрештою, Розмарі перемогла. Він так довго жадав її, що просто не міг опиратися. Це нарешті сталося, без феєричного задоволення, на брудних простирадлах місіс Мікін. Розмарі вдягалася. У кімнаті було дуже холодно. Вони обоє тремтіли. Розмарі вкрила Гордона ковдрою, взяла його руку і потерлася об неї своєю щічкою. Він лежав до неї спиною і навіть не зворухнувся. Тоді вона тихенько зачинила за собою двері й навшпиньках спустилася смердючими й брудними сходами. Вона відчувала розчарування і збентеження.
11
Весна, весна! Дихнуло ароматом чарівної пори, коли все довкола оживає і розквітає! Коли дзюркотливі струмки змивають останні сліди зими, коли серед ніжної зелені пташки виспівують своє: цінь-цвірінь, тень-телень, пінь-пінь, і все в такому ж дусі (будь-який поет від Бронзової доби до 1805-го року розповість вам краще за мене).
Ну хіба це не абсурд — живемо в часи, коли маємо і централізоване опалення, і консервованих продуктів стільки, що вистачить на цілу зиму, а й досі знайдеться чимало диваків, які продовжують писати про «дзюркотливі струмки». Весна, зима чи осінь — яка тепер різниця представникові сучасної цивілізації? У таких містах, як Лондон, зміну пори року помічаєш хіба що за характером сміття на вулицях. Кінець зими — доводиться топтатися по капустяному листі, липень — всюди валяються вишневі кісточки, листопад — тротуари вкриті попелом від феєрверків, перед Різдвом — шкірки від помаранчів. За давніх часів усе було інакше. Тоді ще був якийсь сенс писати вірші про довгоочікуваний прихід весни. Сидиш місяцями у своїй хатині на сухарях і солонині, не бачиш сонячного світла і мрієш про свіжі овочі та м’ясо.