Хтось і справді подзвонив.
Я не відчиняв...
Добродій із моїм прізвищем виїхав.
Я марно сидів у плащі й капелюсі та незапаленою люлькою в роті; я не міг собі уявити, як тут колись жили люди; міг уявити собі їхнє життя ще меншою мірою, ніж життя в Помпеях, хоча її синій халат і досі висів у ванні... Мабуть, краще, що я не маю сірників, досить лише уявити собі, як чоловік, що тут жив, запалює сірник, прикриває його долонею, щоб розгорівся вогник, і підносить до штори, перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, штора не горить, полум’я нема й сліду, тканина тільки морщиться, блимає, смердить, ламповий абажур теж не спалахує миттю, лише тліє і стає дірою з бурими краями, сміхота, треба мати бензин, полити бензином штору, тоді вона справді візьметься полум’ям, м’яке крісло, килими, книжки, одяг, із самими сірниками тут нічого не вдієш, така спроба була б сміховинна.
Я куплю собі новий одяг, і водночас знаю: це нічому не зарадить, лише у вітринах він видається іншим. Тільки-но продавець принесе речі в кабінку, а потім делікатно зникне, щоб я приміряв їх, я знаю, який вони матимуть вигляд через три місяці. Але ж не можна ходити голим по світу, і тому я змушую себе, кручуся перед трельяжем і перевіряю покрій, який у вітрині мені трохи сподобався. Я, власне, купую лише на догоду продавцеві, втішеному, поки я розглядаю свою потилицю, що нічого не треба підправляти; я поспіхом купую, і так щоразу. Навіть хвилини, коли кравець із подушечкою для шпильок у руці послужливо присідає і професійно позначає крейдою, наскільки я відхиляюся від готового виробу, є мукою для мене. Я вже знаю: дешевий чи дорогий, англійський, італійський чи вітчизняний — нічого не міняється, завжди з’являються однакові складки на тому самому місці.
Інше життя?..
Я уявляю собі:
Із чоловіком стався нещасний випадок, наприклад, дорожньо-транспортна пригода, в нього різана рана на обличчі, що не становить небезпеки для життя, але існує небезпека, що він утратить зір. Він знає про це. Він довго лежить у лікарні з зав’язаними очима. Він може розмовляти. Може чути: птахів у парку перед відчиненим вікном, інколи літаки, крім того, голоси в кімнаті, нічну тишу, дощ на світанку. Може нюхати: яблучний сік, квіти, гігієнічні засоби. Може думати, що завгодно, і таки думає... Одного ранку пов’язку зняли, і він бачить, що бачить, але мовчить, не каже, що бачить, нікому й ніколи.
Я уявляю собі:
Його життя відтоді, коли він удає сліпого, прикрившись окулярами, його стосунки з людьми, які не знають, що він бачить їх, його можливості в товаристві, професійні можливості, які з’являються завдяки тому, що він не признається, що бачить; життя як гру, його свободу завдяки таємниці й т. ін.
Нехай його звуть Ґантенбайн.
Я приміряю оповідки, наче одяг!
Я сиджу в сільському готелі.
Мені пощастило, я міг би тепер не тільки загинути, а й бути винним у смерті одинадцятьох дітей, не підлягаючи покаранню, а натомість сиджу в сільському готелі й замовив собі вишнівки, тоді як машина (навіть не моя, а машина Бурі) стоїть у гаражі й чекає на запасні частини; мені страшно подумати, що могло б статися...
Мені пощастило.
Уже й не пам’ятаю, про що думав, коли з погаслою люлькою в роті я спокійно, не втомлено, а спокійно, тримаючи кермо обіруч, уважний і пильний очима, а думками витаючи десь-інде, їхав на повороті шосе й навіть не гадав, що десь, можливо, раптом трапиться ожеледь. (Можливо, я думав про вечір у Бурі.) Я їхав не швидше за шістдесят кілометрів, що підтвердили й свідки, і доти на всій дорозі я ще не бачив ожеледі, жодного її сліду. (Можливо, я думав про своє запрошення до Гарвардського університету...)
Сніг тепер уже не падає.
Я пив вишнівку.
Як і завжди, коли ставалося що-небудь, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність: я раптом опинився серед гурту свідків на сільському майдані й, нахиляючись для розмови з автомеханіком, що заліз під машину, вже припустив, що саме я, не хто інший, як я, вбив кільканадцятьох бернських школярів. Я бачу їх, дітей із червоними зимовими щічками і хмаринками пари в холодному повітрі, вони живі. Якби я вбив їх, це однаково видавалося б мені не менш неймовірним; я був би тим самим, що й тепер, а водночас іншим, і стою тепер серед кільканадцяти бернських школярів, що витріщаються, базікають і живуть, очевидці нещасного випадку з певною датою і місцем, щасливі з приводу незвичайної події, веселі, аж поки шкільний дзвінок...
Я замовив собі другу склянку вишнівки.
Десята година, вівторок, а от яке число...
Тепер механіки вже цілу годину лагодять автомобіль, що, до речі, й не мій; школярі здогадалися: удар по осі, пом’ятий обід, можливо, доведеться міняти навіть підшипник. Тут я не дуже тямлю. Думка, що доведеться ночувати, лякає мене, а втім, це звичайний сільський готель. Я ще й досі не скинув плаща, сиджу й намагаюся читати газету (можна поїхати й залізницею, щоб не ночувати тут; розклад руху та інформація про місцеве транспортне сполучення висять на дверях туалету), смокчу люльку, а тим часом в Алжирі (читаю я) закатували...
Отаке, значить, сталося.
Коли я знову читаю, що сталося в Алжирі чи деінде, і коли на мить можу уявити собі описані події, вже не існує нічого іншого, а уявлену картину я насилу витримую. Я готовий до будь-яких дій. Натомість сиджу, читаю стару газету й витримую. Бездіяльний... Я чекаю на запасні частини для машини, що, до речі, й не моя.
А ось уже й спогад
(поки в Алжирі катують):
Холодний і сухий сніг, що навряд чи затримується на асфальті, легенький сніговий пил, який здіймається вихором за кожною машиною, посередині вулиця майже без снігу, сіра й суха, і тільки обабіч лежать білі полотнища, аж поки проїде наступний автомобіль; ба навіть досить повільного велосипеда, щоб сніг вихором закрутився й ліг по-новому, наче рюші. Я майже ніколи не обганяю. Навіть за межами населених пунктів я навряд чи їжджу зі швидкістю понад вісімдесят кілометрів за годину. А я їхав у населеному пункті, я бачив, хоча мої думки всякчас переймалися чимсь іншим, а перед очима невтомно сновигали двірники; мої очі бачили, а нога відсунулася від педалі газу, і самовладання, яке часто межувало з дивом, анітрохи не полишало мене, коли я спершу кермом, а потім власним тілом відчув, що машину занесло. Моя нога не пішла до гальм, а одразу знову натиснула на газ. Відчувши, що машину несе, я побачив ліворуч гурт школярів, праворуч вітрину сільської молочарні з рекламами сиру й шоколаду. Якусь мить я ще спокійно сподівався, що, як уже не раз, після невеличкого заносу я зможу вирівняти машину, а потім зрозумів: ось воно! — і міцно затис люльку зубами, наче від цього щось залежало. Минула, здається, ціла вічність, поки мене просто крутило, наче я навмисне повертав кермо. Була якась іронія в тому, що мене крутнуло не ліворуч, а раптом чомусь праворуч, і машина, мов сани, ковзнула поперек вулиці. Тепер я вже не знав, де правий бік, а де лівий, усе перемішалося. На щастя, тієї миті ніхто не їхав назустріч, ваговоз із важким причепом, що, так би мовити, виринув у моїх спогадах, насправді вже проїхав. Я тільки бачив, як крутилося село. Я спостерігав. Безсилий, а водночас пильний до всього. Ліворуч вітрина молочарні, праворуч школярі. Мов на каруселі. Коли нарешті гупнуло, звук був смішний, мов запізніле відлуння, і анітрохи не приголомшив, я давно вже знав, що звичайне диво покинуло мене. Я загубив люльку, оце й усе, а машина тепер стояла в протилежному напрямку, вдарившись об бровку і зупинившись, бо інакше я був би вже у вітрині. Двірники сновигали й далі. Раптом рознервувавшись, наче тоді, коли ще ходив на курси автомобілістів, я хотів їхати далі, але машина не рушала з місця, я був на третій передачі, мотор заглух, я перевів на першу передачу й натиснув на зчеплення, щоб запустити мотор. Але автомобіль і тепер майже не рухався. Він повз. Нарешті я вийшов оглянути машину. На корпусі жодної подряпини. Я відчув полегкість, але тепер мені здавалося, ніби навколо повідчинялися всі сільські вікна, я соромився, стоячи серед гурту школярів, що обступили мене і, здавалось, дивилися на мене, хоча насправді розглядали тільки «Порше», що так весело крутився в них на очах. Один хлопчисько ненастанно проказував: «Його як крутнуло, як крутнуло!» Тепер я опинився без люльки, тож не мав і жесту, яким міг би засвідчити свою незворушність; я вийшов на середину вулиці й почіпав носаком асфальт навколо, щоб показати світові, що на дорозі ожеледь. Тільки аж тепер розчинилися навколишні вікна. Я мусив чекати, поки машину потягнуть на буксирі, запхав руки в кишені штанів і запитав, наче впавши з неба, про назву села.