27 вересня ввечері приносять мені телеграму: «Їду. Поізд 105, вагон 9, місце 19. Галина». Діставатися з Гуляйполя до Запоріжжя, нашого обласного центру, не так і просто. Тому поїхав на сусідні Пологи автобусом, звідти поіздом на Запоріжжя. Ніч перебув на вокзалі. І увесь час непокоівся: чи не захворіла Галина Андріївна. Була восьма ранку, 28 вересня, коли московський поізд — точно за розкладом — підійшов до Запоріжжя-1.
У добре поношеному пальті, худорлява, вона виходила з вагону поволі, неспішно — це не старість давалася взнаки, а мала таку манеру триматися, з якоюсь притаманною лише їй гідністю. От і ступила знову — через 55 років — на Запорізьку землю. А що важать п'ятдесят п'ять років для людини? Для мене, 34-річного, ця цифра видавалася тоді астрономічною…
Ми однаково почувалися щасливими — я кажу «ми», бо бачив ії непідробно щиру посмішку і щасливі, як і в мене, очі. Вони були темні-темні. Може, такими видавалися через блідість лиця або ж через біле-біле — сиве-сиве волосся, що вибивалося з-під картатої хустинки.
О 8.45 ми сиділи в автобусі, що віз мене додому, а ії до міста, котре стало початком її свідомого жипя, колискою її надій і розчарувань, щастя й нещастя, одним словом — їі долею. До Гуляйлоля.
Дивилися у вікно, і вона, здавалося, всьому раділа: тополям уздовж траси, що змінювалися вербами, яблунями, охайним оселям, милуваnася клаптем землі, вкритим величезними різнокольоровими гарбузами — жовто-гарячими, зеленими, світло-жовтими в зелених смужках. Вони нагадували здаля відшліфоване морськими хвилями каміння, яке часом бачимо на морському узбережжі. «Як я давно не була на Україні», — повторювала час від часу Галина Андріївна.
На півдорозі, в Оріховому, мали зупинку. Всі вийшли з автобуса. Насолоджувалися лагідним, як влітку, теплом. У пристанційному буфеті купили пиріжків, якоісь води. О пів на дванадцяту були в Гуляйполі. Від зупинки помалу пішли пішки — такі відстані в Гуляйполі долаються або пішки, або на велосипеді, іншого транспорту немае».
Как интересно описана встреча с женой батьки Махно, какие точные — и сочные, характеристики даны — гостье, тому времени… И даже на состояние пальто Виктор Иванович обратил внимание: «У добре поношеному пальті…» Уж очень бросалась в глаза, как я понимаю, бедность матушки Галины, легендарной жены легендарного атамана.
«Да стоит ли, — скажет кто-нибудь, — возвращаться к той легенде, к тем давним махновским временам? Пусть уже они остаются Истории. Вместе с тем пальто».
Пусть. А стоит ли возвращаться?
Вот какими наблюдениями поделилась на сей счет директор краеведческого музея Любовь Геньба. Как творческий человек, она уловила настроение земляков, которые после начала войны на Востоке Украины вновь ощутили себя… махновцами — защитниками воли, своей земли. Кстати, на тубусе от гранатомета, который я тоже обнаружил в музейной экспозиции, заместитель командира роты Наполеон (!) написал такое посвящение гуляйпольцам:
«Шановни Гуляй Польці! Приймить щиру подяку за вихованих вами бойових товаришів Махна, Боцмана та Папая! Нехай їхній дар музею рідного міста нагадує вашим нащадкам про їхні мужність, самовідданість та любов до рідного краю. Миру вам, щастя вашим родинам, борони вас Бог! Заст. командира роти Наполеон, м. Кривий Ріг».
Махно вновь вышел защищать свою землю!
Поспели сливы в саду у батьки Махно
Причем сливы нынче уродились на славу — на славу славному сыну гуляйпольской земли): не очень крупные, но ароматные, не очень сладкие, и даже… с легкой горчинкой. Как воспоминания о прошлом. Далеком, но не забытом.
— Вы через забор перелезьте, — посоветовал нам мужик, притормозив возле нас свой велик, — там еще груша есть. Очень вкусная!
— Там же хозяин, — отвечаем, заметив, что батька Махно, сидящий в глубине двора, перед которым растет слива, вкус которой похож на воспоминания о прошлом, сделал едва уловимое движения правой рукой. Маузер проверил, понял я)
— Где хозяин? — искренне удивляется мужик. И, уловив мой взгляд, выдыхает:
— Так это ж памятник!
Памятник, не памятник, но через забор перелезать мы не стали: собственность должна быть неприкосновенной. Так батька учил. Чего ж нам перечить ему?
Где в Гуляйполе готовились упокоить прах батьки Махно?
В начале нынешнего года СМИ региона — практически все, заговорили — устами тогдашнего главы области, о возможном возвращении праха великого героя из Гуляйполя Нестора Махно на родину — в Гуляйполе. А я тогда умышленно промолчал. Не из-за того, что к батьке равнодушен — напротив, я его уважаю и горжусь, что мы земляки, а из-за того, что понимал: происходит элементарное оболванивание обывателя накануне президентских выборов.