Хто би не вірив!
З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом - дитиняча наївність!
- Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов! - Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.
- Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся! - закинула пані.
- Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.
Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [9] напосівся був отворити в мене кулак - за перстінь. Дурів,- додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.- «Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє»,- кажу йому; а він лиш сказав: «Гай-гай!» - і більше нічо.
Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то «стина»? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори - сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна голосна... і тягне «у-х!!».
Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,- а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...
Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,- ну, здурів...
Я помахала на нього кулаком та й в ноги.
«Біжи,- гадаю собі,- здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною». А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!
Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.
- Ігі! - крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.- Сліпаку - я тут! - Він кинувся до мене - істинний вовк.
- Тепер ти отвориш кулак,- каже він і дивиться, як нечи- стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.
- Не отворю,- кажу.
- Отвориш!
- Не отворю!
- Будем видіти!
- Будем...
Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.- Будем видіти,- сопить,- хто запіє, як курка,- і валить до землі.
Тогди я... не дай, боже!... «Мой, мой, мой!» - зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!
Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..
- Запієш ти, запієш! - стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.
- Запієш ти! - я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!
Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!
Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.
- Видиш кулак? Видиш? - реву.- А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!
А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості - гину!..
Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.
- Розбійнику,- кажу йому і махаю обома кулаками,- ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! - сплюнула і пішла.
Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...
Такі були в мене оці кулаки.
- І ви не боялися, Параско?
Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.
- Чого? - питала.- Нехай оце боїться! - кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.- Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! - І розсміялася вже м'яким сміхом.- Хто би був дурний боятися!..
- У Гаврісана була я до товару.
В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.
Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.
Я не хотіла.
- Я не наймичка до міста,- кажу,- а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.
- Нехай прийде,- каже,- Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!
- Най сватає, кого хоче! - кажу.- Не піду.
І не пішла-м.
Він знов прислав.
- Ні,- кажу,- не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?
І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили - щаслива!
- Сама з себе! - докінчила пані мов до себе.
- Або я знаю? Щаслива!
- Параско, коли ти заплачеш? - питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.
- Як сухий дощ стане падати,- кажу,- а поки що дайте на тютюн!
А він засміється - дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10] як за дитиною.
- Заплаче,- каже Гаврісаниха,- як засватається з бідою!
- За парубків не йшла,- кажу,- що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!
- Видко, тобі життя - сонце.
- Ну,- кажу,- сонце не сонце, але і не смуток.
Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.
Пан Куба вже йому розповідав за мене.
Казав: «Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене». Іншим разом клептав йому знов голову: «Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!»
І він вибрався.
Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...
Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш - він сам лишився у Гаврісана в селі - станув надолині і загримів: «Параско, гей-й!» - аж луна прокинулася лісом.
- Гей! - кричу назад.
- Ходи-ста!
- Чого вам мене?
- Дай вогню до люльки!
- А ваш кремінь де?
- Загубив...
- А мій у воду упав!
Він закляв надолині, а я розсміялася.