… Через два дні Фадєєв приїхав у Кремль — блідий, брезклий, без того вогню в очах, який так пасував його чудовому обличчю.
Генералісимус проглянув список кандидатів Сталінської премії, що дав йому Фадєєв, і спитав:
— Ви вже видужали? Лікарі допомогли?
— Так, — глухо відповів Фадєєв, — тепер усе гаразд.
— Ви бережіть себе, Олександре Олександровичу, — Сталін уперше назвав його на ім’я та по батькові — найвищий ступінь прихильності. — Ви нам потрібні, ми вас шануємо…
— Спасибі, — нахмурившись, відповів Фадєєв.
Генералісимус знову проглянув список і здивовано підвів голову:
— А де ж ваш кандидат, якого ви так хоробро захищали?
— Значить, так, товаришу Сталін, ми вирішили викреслити його: справді, єврей… Зараз, мабуть, не варто акцентувати цю проблему… Та й до того ж був ворогом народу, цього й кров’ю не змиєш — навіки…
Сталін здивувався:
— Невже? Дивно… По-моєму, одним з перших лауреатів Сталінської премії став професор Рамзін, але ж у тридцятому ми його засудили до розстрілу — диверсії, антирадянська діяльність, шахтинська справа, промпартія… Отже, Рамзін змив минуле? Чи ми помилились? — Він обернувся до членів Політбюро, але відповіді не став слухати, а вів далі: — І потім, що це означає — «єврейська проблема»? У нас немає і не може бути такої проблеми… Космополіти? Так, проблема. Шпигунський «Джойнт» — так, проблема. А єврейської проблеми нема й не буде. Яка може бути єврейська проблема в країні, де існує Єврейська автономна область, батьківщина всіх радянських євреїв?! Минулого разу я висунув свої докази, дискутуючи запропоновану вами кандидатуру лише тому, що мені здалося доцільним дати вашому підшефному Сталінську премію третього ступеня, а не другого, як наполягали ви… Є заперечення? — звернувся Сталін до членів Політбюро, вписуючи прізвище письменника синім олівцем у список…
(Цей ненаписаний роман заготовлено на основі розмов з комендантом ДСК «Ніколина гора», який 1955 року повернувся з табору — його брат був черговим у приймальні Сталіна, починаючи з двадцятих, і генерал-лейтенантом Іллею Виноградовим, колишнім начальником розвідки Третього Українського фронту, консультантом нашого з Ташковим телефільму «Майор Вихор».)
11
У Гаграх восени шістдесят четвертого маршал Жуков — тоді вже звільнений — прийшов подивитися концерт майстрів естради; я сидів за два ряди від нього; після закінчення вистави я підійшов до маршала — тоді це було неважко, бо люди дивилися на нього з поштивістю, але — здалеку, як-не-як опальний, а в нас же за всяку провину києм у спину: «з ким контактуєш? хто дав тобі право?!»
Я саме закінчував підготовчу роботу до роману «Пароль ке потрібен», заново об’їздив увесь Сибір і Далекий Схід, шукаючи бодай якихось матеріалів про розстріляних маршала Блюхера, командарма Уборевича та кандидата в члени Політбюро, комісара громадянської війни Постишева; саме під час цієї поїздки мені и розповіли в Красноярську про трагічну долю Каті, дружини Ріхарда Зорге, і якогось хлопчика, нібито сина Героя[3].
Тому я й спитав маршала, що він пам’ятає про Ріхарда Зорге, які донесення справили на нього найбільше враження, як він оцінював його інформацію.
— Я це ім’я вперше почув у фільмі «Хто ви, доктор Зорге?», — відповів маршал. — Про жодне з його донесень мені ні разу не доповідали…
Того вечора на розмову він, мабуть, не був настроєний, сказав, як відрубав, ставити далі запитання було б нетактовно; але в голову запало: передвоєнний начальник Генерального штабу Червоної Армії нічого не знав про видатного військового розвідника РСЧА.
Заново аналізуючи відповідь маршала, я подумав, що він співвідніс Зорге з назвою фільму французького режисера Іва Чампі: ми дізналися про ім’я Героя не з матеріалів расистської преси, не з наших книжок чи картин, а з роботи француза, та й то за досить цікавих обставин.
Як у роки культу особи, так і в часи «волюнтаризму», не кажучи вже про «застійний період», зарубіжні картини насамперед переглядали нагорі; лише після цього, в разі сприятливого ставлення до фільму, комітет кінематографії діставав вказівку придбати стрічку в продюсера.
3
Однак ветерани, які знали Р. Зорге та його дружину, запевняють, що сина в них. не було