Тільки ж і твій Ілько був упертий, як і його батько, дорога Міловице, й того, що він був вирішив, теж уже не хотів міняти.
Твого Ілька мати Текля була, Міловице, як ти, маленька й тиха, і своєму чоловікові вона більше змовчувала. Звикла Текля коритися, бо, як би вона й що не зробила, ніколи до кінця не могла вгодити чоловікові. І Ксень більше ходив насуплений та мовчав.
Зате у Ксеня, як у господаря, скрізь і в усьому був порядок, ні в кого він нічого не просив, але й сам нікому не позичав. Відгородився Ільків батько Ксень від сусідів високим тином, затулився від дороги дубовими ворітьми, й у двір не міг ніхто заглянути. Ось такий був відлюдько батько твого Ілька. А те, що син без його дозволу вирішив вибрати собі жінку, та ще й ту, мати якої була йому заклятим ворогом, доводило Ксеня до люті великої й ненависті до тебе, Міловице…
«Ксеню, може, нехай би собі син женився на Міловиці…» – жаліючи Ілька, як і кожна мати, підняла було голос за тебе Текля.
«Що?! Йди он і за дівчатами дивися, маєш дочок, їх повчай! Халавірка! – кричав до своєї жінки осатанілий Ксень. – А йому (це про твого Ілька), як піде свататися до Міловиці, нехай не буде повік ніякої долі!» – сипав прокльонами.
Ілько тоді, Міловице, тяжко встав з-за столу, накинув на плечі стару свитку і, сказавши «добраніч», пішов собі спати в клуню.
«Та краще б ти увесь свій вік парубкував!» – кричав йому навздогінці його батько.
«Не кажи такого! – либонь, пробувала зупинити свого чоловіка Текля. – Не кажи! Бо, буває, що в такий час…»
А пам’ятаєш, рідна Міловице, як уперше прийшов Ілько до вашої хати?
«Тітко Горпино, прийшов я до вас просити, щоб віддали за мене заміж Міловицю», – понуро топчучись біля низенького порога в темних сінях, просився тоді Ілько.
«Як це – віддати?! А де твої батько й мати? А де хліб святий?» – витріщила тоді на таке диво очі твоя мати Горпина.
«Вони не прийдуть».
«Це ж чому? Хворі чи як?…»
«Батько… проти», – необдумано сказав Ілько.
«От тобі й на! Батько проти! То чого ж ти до нас прийшов?! Хіба не знаєш, якщо хлопець хоче женитися і він не ледар, не сирота й не волоцюга, то треба йому спершу в батьків спитатися?»
А ти, Міловице, сиділа тоді біля столу й мовчала, а як почула материн відказ, то почала собі тихо хлипати в рукав сорочки.
«Йди від нас, хлопче, й не сором на все село! – показала Ількові рукою на двері твоя мати. – Бо бачу я, що засидиться наша Міловиця в дівках до старості, як будуть такі, як ти, сватачі приходити! Йди і не кажи нікому, чого входив у нашу хату».
«Не засидиться, тітко Горпино, бо я ось прийшов просити вас віддати Міловицю мені за жінку», – просився й далі твій Ілько.
А батько теж тоді сидів у хаті, але він більше мовчав, ждав, що скаже його жінка. Але як уже почув, що вирішила твоя мати, Міловице, то й своє батьківське слово вставив.
«Ото новина! – підвівся з лави твій батько Кіндрат. – Ти береш нашу Міловицю за жінку, твої батьки її не хочуть! То куди ж поведеш її жити?»
«Може ж, батько одумається», – сказав тоді Ілько.
«Як я почую своїми вухами, що твій батько не проти, то аж тоді буду слухати, Ільку, й тебе. А поки що, парубче, йди собі з нашої хати!» – притиснула на останніх словах мати.
А ти, дорога Міловице, підхопилася на ноги й стала суперечити матері.
«Мамо! Я таки піду за Ілька!» – кричала.
«Куди ти підеш? Куди?! Із одних злиднів у ще більші? – перекривила свої сухі уста твоя мати. – Ти ж чуєш, що Ількові батьки тебе не хочуть приймати?»
«А ми підемо до когось у найми, але одружимося!» – суперечила ти далі.
«У найми?! А чи ж ти знаєш, що таке найми, дурна Міловице? – це вже втрутився в вашу розмову твій батько Кіндрат. – Та вже краще жити у бідності, та в своєму господарстві, ніж наймитувати! Та й Ількові батьки до того не допустять і проклянуть, коли їх син через свою жінку муситиме наймитувати!»
«Нема більше про що говорити! – ляснула рукою об руку твоя мати. – Ти, Ільку, не сердься на нас, але поки не замиришся із своїми батьками й не матимеш від них дозволу, то ні про яке сватання й не говори, щоб і люди з нас не сміялися!»
«Ми хоч і бідні, – відступивсь до порога твій батько, – але гордість теж маємо й не накидаємося дуже собою!»
А ти, Міловице, тоді вже й уголос заплакала.
«А ти – цить мені, не плач і не журися, моя бідна дитино, – підійшла до тебе й погладила по голові мати, – не одні Чуйки на світі, перекажи це своєму батькові, – повернулася в бік Ілька, – віддамо Міловицю заміж до хороших людей, що й вам не рівня!»