— Упізнаєте цього чоловіка?
Вона похитала головою.
Я пильно на неї глянув.
— Упевнені?
Жодного натяку на те, що вона щось приховує, та коли я повертав світлину до кишені, то помітив, як на неї дивиться майор Бхардвадж. Він аж сполотнів.
— А ви його впізнаєте? — звернувсь я до нього.
— Що?
Я підніс світлину ближче до нього.
— Упізнаєте вбивцю?
Майор відсахнувся.
— Ні.
— Упевнені?
— Абсолютно. Просто він нагадав мені одного... знайомого священика.
— Священика? — перепитав я. Я і сам сприйняв його за святу людину, коли вперше побачив у цьому шафрановому вбранні та зі смугами попелу на чолі.— Упевнені, що це не ваш знайомий?
— Так. Той чоловік давно помер... але...
— Але що?
— Вражаюча схожість.
— Може, родич? — припустив я.— Син?
Майор похитав головою.
— Той священик був аскетом. Як того вимагає традиція, він відмовився від світу і звернувся до бога. Дітей він не мав, наскільки мені відомо.
У мене виникло відчуття, що майор щось від мене приховує.
— Ця людина стріляла у вашого ювраджа і вбила його,— заявив я.— Ви точно його не впізнаєте?
— Точно,— вибухнув він.— Я ж вам кажу! Чи залишились у вас іще запитання до заарештованої?
Схоже, нічого більше зараз від майора не отримати. Що ж до заарештованої, я вже почув усе, що хотів.
— Наразі більше запитань я не маю. А ви, Не Здавайся? Нічого не хочете додати?
— Н-нічого.
— Добре,— підсумував я.— Усе. Дякую, міс Бідіка, за ваш час.
Вона кивнула.
— Часу, містере Віндгем,— сказала вона,— у мене хоч греблю гати.
— Я б не був таким упевненим,— хмикнув майор, відчиняючи нам двері.— Колеса обертаються, люба пані.
У кабінеті я поцікавився, що Бхардвадж мав на увазі.
— Вирок ще має бути офіційно підтверджений,— пояснив той,— та чого ж можна чекати за зраду й убивство?
— А в мене склалося враження, що в королівських штатах до страти не вдаються.
Майор посміхнувся.
— Це правда... Але...
— Але що? — втрутився Не Здавайся.
— Умови ув’язнення можуть бути дуже важкими,— відповів майор.— Особливо для жінки.
— Які докази проти неї ви маєте? — запитав Не Здавайся.
Бхардвадж нагородив його сердитим поглядом.
— Вона добре відома агітаторка. Ми реквізували памфлети, які вона розповсюжувала. Там повно всіляких крамольних дурниць.
— Із усією повагою до вас,— заперечив сержант,— крамола — це не те саме, що спроба вбивства.
— Ні? — підняв брови майор.— У моїх книгах це просто різні кроки на шляху до однієї мети: скинути законну владу Самбалпура.
— Хто вирішуватиме її долю? — поцікавивсь я.— Магараджа?
— Рішення приймає Кабінет, але думку королівської родини також урахують,— відповів він.
Ми полишили Бхардваджа і повернулися до автомобіля. Полковник Арора стояв, обіпершись на нього, і курив сигарету.
— Як вам юна революціонерка? — запитав він, коли ми рушили до міста.
— Вам не здалося, що варто було попередити, що в’язень жінка? — не витримав я.
Він усміхнувся.
— Вирішив улаштувати вам несподіванку. Завзята молодичка... та й красуня, з гарної родини. Хай би там як не захоплювалася політикою, її могли б і в гарем магараджі запросити.
— Чи мала б вона вибір у такому разі?
— Авжеж,— відповів він.— Але це вважається великою честю, не кажучи вже про безпеку.
— Безпеку?
— Саме так. Наложниці Його Високості, як правило, прості сільські дівчата. Вони дуже вдячні за комфорт і безпеку, яку відчувають у жіночих покоях.
— А що станеться, коли магараджа втратить до них інтерес?
Він так на мене глянув, немов я бовкнув якусь нісенітницю.
— Житимуть собі на жіночій половині решту життя. Урешті-решт, вони ж королівські жінки, про них та їхніх нащадків добре піклуватимуться. Скажу навіть, що життя стане набагато легшим, коли їхнє ім’я зникне зі списків у королівській спальні. На вашу думку, вона має якесь відношення до вбивства? — продовжив він.
У голові моїй і досі лунали слова Кармайкла, тож я вагався, чи розповідати йому щось. Може, Арора і переконав магараджу дозволити нам вести розслідування, але він усе одно належить до самбалпурського двору, тож, без сумнівів, переслідує якісь свої цілі.
— Гадаю, варто ще покопатися, а тоді вже оголошувати, що справу закрито,— сказав я.— А що ви про неї скажете, Не Здавайся?
— Вона дуже вродлива,— відповів той, не зводячи очей із річки Маханаді ліворуч від нас.
— Щось іще? — запитав я.
— Га?
— Може, поділитеся враженням від її слів?
— Так, сер. Прошу вибачення, сер,— схаменувся він.— Мені не здалося, що вона вбивця.
— Гарні жінки так само здатні на вбивство, як і всі інші,— нагадав я.
— Усе одно, сер...— Він знову замислився.
— Ну ж бо, сержанте,— не витримав я.— Кажіть уже.
— Та нічого,— потрусив він головою.— Вона сказала дещо таке, що змусило мене задуматися... Знаєте, вона помиляється.
— Щодо чого?
— Ра.
— Що? — заблимав я очима.
— Єгипетський бог Ра, сер,— пояснив він.— Вона сказала, що боги не старіють. Але Ра старів. Кажуть, що в похилому віці він вирішив, що людство з нього глузує.
— Напрочуд цікаво,— прокоментував я.— Це важливо?
— Не знаю.
Полковника це зацікавило.
— І що сталося? — запитав він.— Що він зробив із тими насмішками?
— Це не дуже приємна історія,— зітхнув Не Здавайся.— Коротко кажучи, він послав двох своїх дочок убити все людство. І їм би це вдалося, якщо б одна не напилася.
— Так,— погодився полковник,— це урок для всіх нас. Лишається сподіватися, що наш власний бог — король таких намірів не має.
— Саме так,— закивав я.
А сам подумав, що оповідка про Ра та його дочок містить у собі ще один урок: ніколи не можна недооцінювати силу розумних жінок, які здатні на найчорніші вчинки.
Не Здавайся повернувся до полковника:
— Що з нею буде?
— Гадаю, вона допоможе знеохотити інших.
— Допоможе знеохотити? Як саме? — запитав Не Здавайся.
Полковник відвів очі, зацікавившись пагорбом на протилежному боці річки.
— Запевняю, сержанте, вам не варто це знати.
Шістнадцять
вітло згасало, волога обліплювала тіло, немов мокра тканина. Автомобіль зупинився перед воротами посольства.
— Заїду за вами завтра о дев’ятій,— сказав полковник і наказав водію від’їжджати, навіть не чекаючи на нашу відповідь.
Я повернувся до Не Здавайся:
— Ходімо.
Ми пройшли повз індуса, що опускав британський прапор. Щоразу, коли він смикав за мотузку, лунав скрегіт іржавого металу. Та й на самому прапорі дірок було не менше, ніж на полі для гольфу. Схоже, на думку Кармайкла, побитий міллю прапор краще, ніж узагалі ніякого. Не скажу, що я з ним погоджуюсь.
Остіна ніде не було видно — мабуть, наш господар кудись поїхав. Утім, двері були відчинені, і ми пройшли до наших кімнат.
Я зачинив за собою двері, зняв сорочку і промокнув піт на грудях гамчою, тоненьким бавовняним рушником, який так подобається індусам і який застосовують геть усюди, особливо коли потрібно позбутися вологості. Та я тільки розмазав піт по всьому тілу, тож відкинув цю думку й умився теплою водою.
Підступив знайомий біль. Він іще не вийшов за лікоть, але незабаром переповзе далі — спочатку на м’язи спини, тоді на груди і стегна і нарешті дістанеться самих кісток. За ним прийде туман — спочатку збиратиметься на кінчиках нервів дрібною мжичкою, тоді ущільниться, застигне, затвердіє, стиснеться кулаком усередині мого черепа й урешті-решт витисне всі думки, крім однієї. Опій.