— Розумію, про що ви,— погодивсь я.
— Але це ще не все,— продовжив він.— Наш друг Банті є брахманом. Як член касти священиків він стоїть вище за принца, не кажучи вже про поліцейського офіцера, який узагалі поза кастами,— посміхнувся принц.— Знову ієрархія змінилася, і хто ж тепер скаже, яка із трьох легітимніша?
— Принц, священик і поліцейський проїжджали у роллс-ройсі повз «Бенгальський клуб»...— підсумував я.— Схоже на початок не дуже веселого жарту.
— Навпаки,— не погодився принц.— Якщо подумати, жарт дуже веселий.
Думки мої повернулися до дороги. Маршрут, яким ми їхали, прямував зовсім у протилежний від «Ґранд-готелю» бік. Не знаю, як там цей ад’ютант орієнтується на вулицях Калькутти, але перше враження таке, ніби він знає їх так само, як я бульвари Тімбукта.
— Ви знаєте, як доїхати? — запитав я.
Ад’ютант нагородив мене таким поглядом, від якого б і Ганг укрився кригою.
— Так,— відрізав він.— На жаль, дороги до Чоурінґхі перекриті через релігійну процесію. Нам рекомендовано скористатись альтернативним маршрутом через Майдан.
Дивний вибір, але день приємний, і провести його можна було набагато гірше, ніж роз’їжджаючи у шикарному роллс-ройсі. Позаду розмовляли принц із Не Здавайся.
— Аді, про що ви хотіли поговорити?
Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як спохмурніло обличчя принца.
— Я отримав листи,— сказав він, покручуючи діамантового ґудзика на комірці шовкової туніки.— Може, то все дурниці, але коли я почув від твого брата, що ти сержант поліції, одразу ж вирішив звернутися за порадою.
— Що за листи?
— Якщо чесно, називати їх листами — це надавати їм великого значення, на яке вони аж ніяк не заслуговують. Цидулки, не більше.
— І коли ви їх отримали? — запитав я.
— Минулого тижня, ще у Самбалпурі. За кілька днів до від’їзду до Калькутти.
— Привезли їх із собою?
— Вони в номері,— кивнув принц.— Незабаром самі побачите. До речі, чому ми досі не приїхали? — роздратовано звернувся він до свого ад’ютанта.— Що там відбувається, Шекаре?
— Довелося зробити гак, Ваша Високосте,— відповів той.
— Ці листи,— продовжив я,— ви комусь показували?
Принц махнув на Арору.
— Лише Шекару.
— А як саме ви їх отримали? Я так розумію, що відправили їх не королівською поштою Самбалпура і не на адресу королівського палацу?
— А ось це цікаво,— відповів принц.— Обидва залишили в моїй кімнаті: перший під подушкою на ліжку; другий у кишені костюма. І в обох написано те ж саме...
Автомобіль сповільнив рух: ми наближалися до рогу Чоурінґхі. Де не взявся, перед нами вигулькнув чоловік у шафрановому вбранні індуїстського священика. Така собі розмита помаранчева куля. Роллс-ройс загальмував, але чоловік уже зник під бампером.
— Ми його збили? — поцікавився принц, підводячись на задньому сидінні.
Ад’ютант вилаявся, відчинив дверцята і вистрибнув. Він кинувся вперед і опустився навколішки перед постраждалим. Тут ми почули звук удару — глухий стук, який буває, коли щось важке зіткнеться із плоттю та кістками,— і ад’ютант упав.
— Боже! — вигукнув принц.
Він стояв, тож бачив усе значно ліпше за нас. Я штовхнув дверцята, та не встиг і ноги висунути, як чоловік у шафрановому вбранні підвівся. З-під брудного волосся виблискували дикі очі, неохайна борода стирчала в різні боки, чоло вкривали чорні смуги, схожі на сліди попелу. У руці у нього щось виблиснуло, і в мене похололо серце.
— Лягайте! — гукнув я принцові, схопившись за кобуру, але він застиг, немов кролик перед коброю.
Нападник підняв револьвера і вистрілив. Перший постріл пробив лобове скло, і воно розлетілося. Не Здавайся схопив принца за руку, відчайдушно намагаючись його пригнути.
Запізно.
Пролунало ще два постріли, і я вже знав, що вони влучать у свою ціль. Обидва увійшли точнісінько у груди принца. Кілька секунд він стояв, ніби справді був богом і кулі пройшли повз нього. Тоді на шовку туніки поступово проступили яскраво-червоні плями, і він ніби зім’явся, наче паперовий кухоль під дощем.
Два
оїм першим бажанням було кинутися до принца, але часу не було, у револьверові вбивці залишилися кулі.
Я упав на землю, і він вистрілив учетверте. Не можу сказати, куди влучила куля, знаю тільки, що крізь мене вона не пройшла. Я знову пірнув за відчинені дверцята роллс-ройса, убивця вистрілив знову. Куля стукнула об дверцята прямо на рівні мого обличчя. Мені вже доводилося бачити, як кулі розривають метал, немов паперову хустинку, тож справжнє диво, що ця застрягла у дверцятах. Згодом я дізнався, що роллс-ройс принца був обшитий срібними пластинами. Гроші зробили свою справу.
Я змінив позицію, очікуючи на шостий постріл, але з полегшенням почув клацання порожнього барабана. Отже, револьвер має п’ять комірок, або ж у вбивці лишилося п’ять куль, хоча перше трапляється нечасто, про останнє взагалі ніхто не чув. Не зустрічав я ще такого вбивці, якому б куль бракувало. Скориставшись нагодою, я витяг із кобури свого «Веблі», прицілився, вистрілив і не влучив, куля увійшла у стовбур найближчого дерева. Нападник уже тікав.
На задньому сидінні Не Здавайся схилився над принцом, намагаючись зупинити кров із його грудей, своєю сорочкою. Полковник Арора непевно підвівся, тримаючись рукою за скривавлену голову. Йому пощастило. Схоже, основну міць удару взяв на себе тюрбан. Без нього він узагалі не підвівся би.
— Везіть принца до шпиталю! — крикнув я йому і кинувся за злочинцем.
Той мав фори у двадцять п’ять ярдів і вже встиг добігти до кінця Чоурінґхі.
Вдале він вибрав місце для нападу. Чоурінґхі — вулиця дивна. Протилежний тротуар був найжвавішим у місті: у крамничках, готелях, під аркадами було повно перехожих. Цей бік був на сонці, потрапити з нього можна було лише на Майдан, тож зазвичай на ньому нікого не було. Наразі крім парочки кулі, котрі були задалеко, а вони не ті люди, що кинуться на допомогу, почувши постріли.
Я побіг за вбивцею, ледь ухиляючись від автомобілів на проїжджій частині на чотири смуги. І легко загубив би його серед натовпу під білими стінами Індійського музею, якби не яскраве помаранчеве вбрання. Стріляти у натовп занадто ризиковано. Та й у будь-якому разі, стріляти в людину в рясі індуїстського святого перед стількома людьми — божевілля. У мене і так проблем чимало, щоб іще й релігійне повстання зчиняти.
Убивця пірнув у лабіринт вуличок на схід від Чоурінґхі. А він у непоганій формі, принаймні кращій, ніж я, тож дистанція між нами збільшувалась. Я вибіг на вулицю, спробував угамувати дихання і гукнув, щоб він зупинився. Особливих надій я не плекав: убивці з револьвером та непоганою форою не часто поводяться слухняно, але він, на мій подив, підкорився. Зупинився, розвернувся, підняв зброю і вистрілив. Певне, перезарядив на бігу. Вражає. Я кинувся на землю, і куля увійшла в стіну за моєю спиною, обсипавши мене градом битої цегли. Я підвівся і вистрілив у відповідь, та знову влучив у повітря. Чоловік розвернувся й кинувся у хитросплетіння вулиць. Повернув ліворуч, і я загубив його з виду. Я побіг уперед. Там стояв якийсь дивний галас: урочисті голоси та ритмічний бій барабанів. Я вибіг з-попід дерев і повернув за ріг на Дхарматолла-стрит. Стоп. Усю вулицю займала процесія родичів убивці. Від галасу можна було оглухнути. Під барабани вигукували якийсь релігійний гімн. На чолі процесії рухалася жахлива споруда на колесах три поверхи заввишки, що нагадувала індуїстський храм. Споруда просувалася повільно, її тягла на мотузках група чоловіків. Я закрутив головою, намагаючись відшукати вбивцю, та марно. Натовп був занадто щільним, і забагато народу було у шафранових накидках. Чоловік зник.
Три
к, чорт забирай, я поясню все це віце-королю? — ревів лорд Таггарт, гепаючи кулаком по столу.— Крон-принца суверенного штату застрелили серед білого дня у присутності двох моїх офіцерів, які не тільки це допустили, а ще й дозволили злочинцеві безкарно втекти! — Ще трохи, і вена у нього на лівій скроні лопне.— Я б вас повісив, якби ситуація не була такою серйозною!