Ми з Не Здавайся сиділи в кабінеті комісара на третьому поверсі поліцейського управління на Лал-базарі. Я дивився в очі Таггарту, Не Здавайся зосередився на своїх черевиках. У кімнаті було некомфортно спекотно, і частково в тому була винна гаряча промова комісара.
Зрідка йому уривався терпець, але я його не звинувачував. Ми з Не Здавайся працювали разом уже понад рік, і не скажу, що наразі була наша найщасливіша година. Сержанта приголомшила смерть друга в нього перед очима. Мене ж охопила лихоманка, яка буває супутницею інфлюенци, але я точно знав, що вона є проявом чогось іншого.
Загубивши вбивцю, я повернувся до Майдану і побачив, що роллс-ройс уже поїхав. Якби не сліди шин на бетоні та не скло, ніхто б не здогадався, що там щось трапилося. Я поворушив осколки скла і знайшов дві гільзи. Поклав їх до кишені, узяв таксі й поїхав до шпиталю Медичного коледжу на Коледж-стрит. Найближчий медичний заклад до місця злочину, ще й найкращий у Калькутті. Не Здавайся, напевне, повіз принца саме туди.
Коли я доїхав до шпиталю, все уже закінчилося. Лікарі відчайдушно боролися за його життя, але відколи у принца влучила куля, його можна було вже вважати мертвим. Нам нічого не залишилося, як повернутися на Лал-базар і звітувати комісару.
— Розкажи-но мені ще разок, як ти його загубив.
— Я переслідував його від Чоурінґхі,— відповів я,— провулками аж до Дхарматолла-стрит. Стріляти я не міг, бо там був натовп. На одній із вулиць я разів зо два вистрілив.
— І схибив?
Дурне запитання, враховуючи, що відповідь він уже знав.
— Так, сер.
Таггарт скептично хмикнув.
— Господи, Віндгеме! — не витримав він.— Ти чотири роки відслужив у армії. Тебе ж там учили стріляти?
Я міг би заперечити, що половину з цього терміну я провів у військовій розвідці безпосередньо під його командуванням. Решту часу я переважно сидів у траншеях і намагався не потрапити під німецькі снаряди, які летіли невідомо звідки. Чесно кажучи, за чотири роки я майже нікого і не застрелив.
Таггарт трохи себе опанував.
— Що там далі було?
— Він побіг до Дхарматолла-стрит,— відповів я,— де я його й загубив серед релігійної процесії — тисячі людей тягли якусь жахливу споруду.
— То був Джаґґернаут, сер,— підказав Не Здавайся.
— Що? — запитав Таггарт.
— Процесія, яку зустрів капітан Віндгем, сер. Це Ратха-ятра, хода на честь індуїстського божества Джаґґернаута. Щороку тисячі прихильників провозять його колісницю вулицями міста. Англійці навіть узяли це слово для позначення сліпої невблаганної сили.
— Який вигляд він має?
— Джаґґернаут? — заблимав очима Не Здавайся.
— Убивця, сержанте, не ваш бог.
— Худорлявий, середнього зросту, темношкірий,— сказав я.— Борода, довге брудне волосся, ніби його не мили кілька місяців. І на лобі якісь дивні позначки: дві смуги білого попелу, що змикаються над переніссям, із обох боків тонші червоні лінії.
— Тобі, сержанте, це про щось говорить? — запитав Таггарт.
Коли мова заходила про національні традиції, комісар, як і я, вже давно зрозумів, що за поясненнями краще звертатися до місцевих мешканців.
— Такі смуги мають релігійне значення,— відповів Не Здавайся.— Такі часто бувають у священиків.
— Гадаєш, убивця має відношення до релігійної процесії?
— Можливо, сер,— кивнув Не Здавайся.— Може, не просто є збігом, що він побіг прямо до ходи на Дхарматолла.
— На ньому була шафранова ряса,— додав я.— А в тому натовпі багато на кому вони були.
— Отже, це може бути напад на ґрунті релігії? — підсумував Таггарт. Він ніби з полегшенням зітхнув.— Господи, якби ж то так воно й було. Усе, що завгодно, аби не політичні мотиви.
— А може, сутана була лише маскуванням,— попередив я.
— Навіщо релігійному екстремістові вбивати кронпринца Самбалпура? — запитав Не Здавайся.— За той час, що ми з ним знайомі, я не помічав за ним особливої релігійності.
— Ось це ви з капітаном і маєте з’ясувати,— сказав Таггарт.— І не відмовляйтеся від релігійної версії. Віце-королю більше сподобається релігійний напад, який не має ніякого відношення до його дорогоцінних промов. За Самбалпуром піде дюжина інших штатів, і віце-король сподівається, що цей інцидент допоможе переконати декілька впертих невеличких королівств приєднатися до угоди.
Він зняв окуляри, витер їх носовичком і обережно начепив на носа.
— А поки ви мусите впіймати вбивцю і зробити це напрочуд швидко. Не вистачало, щоб усі ці магараджі й набоби поїхали з міста з переконанням, що ми не можемо гарантувати їм безпеки. У мене все, джентльмени,— закінчив він і підвівся з-за столу.
— Сер, ви мусите знати ще дещо,— сказав я.
Він утомлено поглянув на мене.
— Що я мушу знати, Семе?
— Принц отримав листи, які його дуже стурбували. Саме тому він і хотів зустрітись із сержантом Банерджі сьогодні.
Обличчя в нього спохмурніло.
— Ви бачили ці листи?
— Ні, сер. Хоча принц запевнив, що вони у нього в номері в «Ґранд-готелі».
— Тоді йдіть туди і шукайте їх.
— Саме це я і збирався робити після нашої зустрічі.
— Що ще ти збираєшся робити, капітане? — скептично поцікавився він.
— Мені б хотілося допитати ад’ютанта принца, дивана Самбалпура на прізвище Даве. Схоже, між ним і принцом було якесь напруження. І я хочу, щоб намалювали портрет нападника. Його можна надрукувати У ранкових газетах, англійських та індійських. Якщо він і досі в місті, хтось може знати, де він.
Таггарт помовчав, тоді вказав на двері: — Добре. Чого ви чекаєте?
У протилежному кінці коридора, саме навпроти кабінету Таггарта, розташувалася кімнатка, з якої, якщо вірити чуткам, відкривався найкращий вид на південну частину міста. Її варто було б віддати якомусь старшому офіцерові, але, враховуючи гарне освітлення, сюди посадили цивільного, поліцейського художника, мініатюрного шотландця на прізвище Вілсон.
Я постукав, увійшов і опинився перед славетним вікном, посеред стін, укритих олівцевими ескізами, більшість із яких — обличчя людей, переважно чоловіків і переважно індійців. Посеред кімнати за похилим столом притулився Вілсон. Сивий, забіякуватий, немов той тер’єр, прихильник пива і Біблії: книзі присвячував неділі, а більшість вечорів проводив у компанії з улюбленим напоєм. Саме поєднання цих двох речей і привело його до Калькутти. Після третього келиха він залюбки ділився історією свого життя: як у молодості найбільшим його бажанням було випити ряд келихів на барній стійці будинку розпусти в Глазго, і йому таки це вдалося, щоправда, без лікарні не обійшлося. Саме у лікарні він і познайомився з Богом, і Бог — хоча, мені здається, він просто пожартував — наказав Вілсону вирушати місіонером до Калькутти, і той узявся за це завдання з усім своїм запалом, та звичка потрапляти в усілякі негаразди не дуже в’язалася з місіонерською етикою, тому він урешті-решт розпрощався з братчиками і прибився до бенгальської поліції.
— Не часто вас тут побачиш, капітане Віндгем,— посміхнувся він. Підвівся.— Ще й з вірним сержантом Банерджі! Радий вас бачити. Прийшли помилуватися видом?
— Прийшли шукати вправного художника,— сказав я.— Чи не знаєте такого?
— Ха, дуже смішно. Розказуйте, що вам потрібно.
— Портрет. Індійця. Терміново.
— Пощастило вам, хлопці,— відповів він.— Індійці мені вдаються найкраще за все. Що ж він накоїв?
— Застрелив принца,— сказав Не Здавайся.
— Ого, це вже серйозно,— закивав він.— Де ваш свідок?
— Вони прямо перед вами,— заявив я.
Вілсон підняв брови і розреготався.
— Ви вдвох? Ви були на місці вбивства того цабе?
Я кивнув.
— І ви дозволили вбивці втекти? Господи, Віндгеме, це вже недбалість! А що сказав на це старий Таггарт?