– Дякую, Г’ю, – сказав лисячий хвіст. – Тут дуже сперте повітря. А ще ви на тій полиці лишили стару люльку. Реально смердить. Фу!
– Ви хочете в якесь інше місце? – запитав Г’ю. Він відчував себе якось по-дурному, розмовляючи з лисячим хвостом, навіть уві сні.
– Ні, я вже звикаю. Але я мушу з вами побесідувати. Ви маєте дещо зробити, пам’ятаєте? Ви пообіцяли.
– Психована Нетті, – погодився він. – Маю розіграти Психовану Нетті.
– Саме так, – підтвердив лисячий хвіст. – І це треба зробити, як тільки прокинетеся. Тому слухайте.
Г’ю послухав.
Хвіст розповів йому, що в Нетті нікого не буде вдома, лише пес, але тепер, коли Г’ю був на місці, він вирішив, що буде розумно постукати. Так він і вчинив. Зсередини почув, як по дерев’яній підлозі спрожога клацають кігті, але більше нічого. Він постукав знову, просто задля безпеки. З іншого боку дверей почувся єдиний суворий гавк.
– Рейдер? – запитав Г’ю. Лисячий хвіст розповів, що саме так звуть собаку. Г’ю подумав, що це непогане ім’я, навіть якщо його вигадала звихнена жінка.
Із-за дверей ще раз гавкнув собака, цього разу не так суворо, як уперше.
Г’ю дістав із нагрудної кишені картатої мисливської куртки кільце з ключами й роздивився його. Та зв’язка в нього вже давно, і він уже й не пригадував, що робить той чи інший ключ. Але чотири з них були відмичками, які можна легко відрізнити за довгими вістрями, і саме ці йому й були потрібні.
Г’ю ще трохи роззирнувся, побачив, що на вулиці ні душі, як і тоді, коли він приїхав, і почав пробувати один ключ за іншим.
Коли Нетті побачила бліде запухле обличчя й вимучені очі Поллі, то власні страхи, що дорогою сюди гризли її гострими зубами гризунів, забулися. Їй навіть не довелося дивитися на долоні Поллі, які досі трималися на рівні талії (боліло немилосердно, якщо опустити їх висіти), щоб зрозуміти, як вона почувається.
Лазанья безцеремонно приземлилася на стіл біля підніжжя сходів. Якби каструля полетіла на підлогу, Нетті й оком не моргнула б. Нервова жінка, яку Касл-Рок звик бачити на своїх вулицях, жінка, що мала вигляд, наче вона крадеться геть від якоїсь огидної витівки, навіть якщо просто йде на пошту, – тут цієї жінки не було. Тут була інша Нетті. Нетті Поллі Чалмерз.
– Ходімо, – скомандувала вона. – У вітальню. Я принесу терморукавички.
– Нетті, у мене все добре, – ледве вимовила Поллі. – Щойно прийняла таблетку, за кілька хвилин точно…
Але Нетті вже підхопила її рукою й повела у вітальню.
– Що сталося? Ти на них заснула напевно, так?
– Ні, це мене би пробудило. Просто… – Поллі засміялася. Сміх був слабкий, здавлений. – …це просто біль. Я знала, що сьогодні буде зле, але навіть не уявляла наскільки. А терморукавички не допомагають.
– Іноді допомагають. Сама знаєш, що іноді допомагають. Тепер просто посидь.
Тон Нетті був безапеляційний. Вона не відступила від Поллі, доки та не всілася в м’якому кріслі. Тоді рушила у ванну кімнату внизу, щоб узяти терморукавички. Поллі перестала ними користуватися ще рік тому, але Нетті ставилася до них із глибокою, ледь не забобонною шанобливістю. Алан якось назвав їх Неттіною версією курячого бульйону, і вони вдвох посміялися.
Поллі сиділа на кріслі, руки лежали на бильцях, ніби колоди викинутого на берег сплавного лісу, а сама вона з пожаданням дивилася на диван, на якому вони з Аланом кохались у п’ятницю. Тоді руки аніскілечки не боліли, і, здавалося, то було тисячу років тому. Вона подумала, що задоволення, яким би глибоким не було, насправді примарна, ефемерна річ. Можливо, любов і крутить планетою, але Поллі була переконана, що всесвіт на гігантській скляній осі крутять лементи важко поранених і серйозно хворих.
«Дурний ти диван, – подумала вона. – Дурний порожній диван, яка з тебе зараз користь?»
Нетті повернулася з терморукавичками. Вони були схожі на підбиті ватою горнешники, об’єднані ізольованим електричним дротом. З лівої тягнувся шнур із вилкою. Поллі колись була побачила рекламу цих рукавиць у «Ґуд Хаускіпінг»[71], хто б міг подумати. Вона потелефонувала в Національний фонд боротьби з артритом за номером на 800, де її переконали, що такі рукавиці дійсно в деяких випадках забезпечують тимчасове полегшення. Коли вона показала рекламу лікареві Ван Еллену, він додав припис, який до занудства не забувався от уже два роки: «Ну, гірше не стане».
– Нетті, кажу тобі, за кілька хвилин…
– …тобі стане краще, – закінчила за неї Нетті. – Так, звісно, стане. І це, можливо, допоможе. Давай руки, Поллі.
71