Він витер скривавлену руку об футболку. Пляма ледь виднілася на тлі темної шерсті. Не міг відірвати очей від собаки. Він це вчинив. Так, він це вчинив і знав про це, але не міг повірити. Відчуття були такі, наче він у трансі чи щось схоже.
Раптом озвався внутрішній голос, той, що іноді говорив йому про зустрічі АА. «Так, і я думаю, ти навіть зможеш змусити себе повірити в це з часом. Але не був ти ні в якому довбаному трансі, ти цілком усвідомлював, що робиш.
І чому це робиш».
Г’ю почала проймати паніка. Йому треба звідси забратися. Він повільно подався назад, тоді хрипко викрикнув, забігши в зачинені вхідні двері. Завів руку за спину, почав обмацувати двері в пошуках ручки і зрештою знайшов її. Повернув ручку й вийшов з дому Психованої Нетті. Г’ю шалено роззирнувся, чомусь гадаючи, що за дверима його очікуватиме пів міста, змірюючи серйозними, осудливими очима. Надворі нікого не було, лише якийсь хлопчак їхав на велосипеді. У кошику велосипеда в нього була сумка-холодильник для пікніків «Плеймейт», що стирчала під дивним кутом. Малий краєм ока глянув на Г’ю Пріста, а коли зник з поля зору, залишилися самі церковні дзвони… цього разу вони скликали методистів.
Г’ю поквапився вниз під’їзною доріжкою. Він наказував собі не бігти, але останній відрізок шляху до фургона все одно рухався вже підтюпцем. Пововтузившись, він відчинив двері, всівся за кермо і встромив ключ у гніздо запалювання. Він зробив це чотири-п’ять разів, а той довбаний ключ постійно промахувався. Довелося стиснути правицю лівицею, щоб нарешті запхати його туди, куди треба. Брови були всіяні крихітними крапельками поту. Г’ю за своє життя пережив багато бодунів, але так, як зараз, ніколи не почувався – наче зліг із малярією чи що.
Фургон, ревучи, завівся і відригнув блакитним димом. Нога Г’ю зіскочила зі зчеплення. Авто двічі рвучко смикнулося від тротуару й зупинилося. Важко дихаючи, Г’ю знову завів його й швидко поїхав геть.
Коли він дістався до автопарку (той досі стояв безлюдний, як місячні гори) і поміняв фургон міста на свій старий побитий «б’юїк», то зовсім забув про Рейдера і ту жахливу річ, яку вчинив штопором. Думки Г’ю зайняло дещо інше, набагато важливіше. Під час поїздки його тримала гарячкова впевненість: хтось проник до нього в будинок і цей хтось украв лисячий хвіст.
Г’ю їхав додому на швидкості значно більшій, ніж шістдесят, зупинився за чотири дюйми від розхитаного ґанку, прошурхотівши гравієм і здійнявши хмарку куряви, й одразу кинувся до дверей, перестрибуючи по дві сходинки. Він влетів усередину, кинувся до шафи, розчахнув дверцята. Став навшпиньки й почав обмацувати найвищу полицю панічними, тремтливими пальцями.
Спочатку не вдалося намацати нічого, окрім голого дерева, і Г’ю почав схлипувати зі страху й люті. Нарешті ліва долоня потонула в грубій м’якості, не схожій ні на шовк, ні на шерсть, і його пройняло відчуття великого вмиротворення й задоволення. Це було наче їжа для голодного, наче відпочинок для втомленого… хінін для малярійника. Барабанний дріб-стакато в грудях нарешті почав сповільнюватися. Г’ю дістав хвіст зі сховку й сів за кухонний стіл. Він поклав його собі на м’ясисті стегна й почав обома руками гладити.
Г’ю просидів так більш ніж три години.
Хлопцем на велосипеді, якого Г’ю побачив, але не впізнав, був Браян Раск. Браянові минулої ночі наснився свій сон, і, як наслідок, зранку він мав своє доручення.
Уві сні саме мала початися сьома гра Світової серії – якоїсь давньої, елвісівської ери, у якій відбувався старий апофеоз протиборства в бейсбольному уособленні, «Доджерз» проти «Янкіз»[73]. Сенді Коуфекс був на тренувальному майданчику, розігрівався перед «жопошниками». Також між кидками він розмовляв із Браяном Раском, який стояв поруч. Сенді Коуфекс чітко пояснив Браянові, що саме він має зробити. Говорив дуже зрозумілою мовою, поставив усі крапки над і й риски над т. Жодних проблем.
Єдиною проблемою було ось що: Браян не хотів цього робити.
Він почувався якимсь покидьком, сперечаючись із бейсбольною легендою на кшталт Сенді Коуфекса, але все одно спробував.
– Ви не розумієте, містере Коуфекс, – сказав він. – Я мав розіграти Вілму Джерзик, і я так і зробив. Я вже це зробив.
– І що? – запитав Сенді Коуфекс. – До чого ти ведеш, куций?
– Ну, ми так домовлялися. Вісімдесят п’ять центів і один розіграш.
– Ти впевнений, куций? Один розіграш? Точно впевнений? Він сказав щось типу: «не більше одного розіграшу»? Щось таке юридичне сказав?
Браян не міг пригадати конкретно, але всередині поступово сильнішало відчуття, що його обтупили. Ні… не просто обтупили. Спіймали. Ніби мишу з кусником сиру.
73
Між командами