Погляд розфокусованого горя й жаху повільно зник з очей Нетті. Його замінило страшне усвідомлення, що зблиснуло, ніби заплямоване срібло. Щоки, які спочатку поблідли, наче молоко, почали наповнюватися багряною барвою, коли вона зрештою усвідомила, що ж тут трапилося. Губи повільно відібгалися від зубів. Вона вищирилася на записку. Два різких слова зійшли з її язика, гарячі, хрипкі й надірвані:
– Ну… сука!
Вона зіжмакала аркуш у кулаку й шпурнула ним об стіну. Кулька відскочила й приземлилася на Рейдера. Нетті налетіла на неї, схопила й плюнула. Тоді знову швиргонула. Вона підвелася й повільно пішла на кухню, стискаючи кулаки та рвучко розтискаючи їх, щоб опісля ще раз стулити.
Вілма Джерзик завела маленький жовтий «юґо» на під’їзну доріжку свого будинку, вийшла й бадьоро рушила до входу, порпаючись у сумочці в пошуках ключа від дверей. Під ніс собі вона намугикувала «Любов крутить планетою». Вілма знайшла ключ, вставила його в замок… а тоді спинилася, бо краєм ока помітила якийсь випадковий рух. Вона повернулася праворуч й остовпіла від побаченого.
Штори вітальні лопотіли на жвавому денному вітрі. Лопотіли за межами будинку. А причиною тому, що вони лопотіли поза будинком, було те, що велике панорамне вікно, заміна якого коштувала сім’ї Клуні чотириста доларів, коли їхній малий ідіот розгатив його бейсбольним м’ячем три роки тому, було розбите. Довгі скалки скла стирчали з рами в бік діри по центру.
– Що за херня? – скрикнула Вілма й повернула ключ так різко, що ледь не зламала його.
Вона кинулася всередину, хапаючись за ручку дверей, щоб захряснути їх, і задерев’яніла на місці. Уперше за своє доросле життя Вілма Вадловскі-Джерзик була шокована до повної нерухомості.
Вітальня перетворилася на руйновисько. Телевізор – їхній прекрасний телевізор з великим екраном, за яким їм досі потрібно виплатити одинадцять платежів, – був розтрощений. Внутрішній механізм почорнів і димів. Кінескоп лежав на килимі тисячею дрібних осколків. У дальньому кінці кімнати в стіні була вибита величезна діра. Біля діри лежав здоровенний пакунок завбільшки з буханку хліба. Ще один лежав біля дверей кухні.
Вілма зачинила двері й підійшла до згортка. Одна не вельми зв’язна частина розуму веліла їй бути дуже обережною: це може бути бомба. Коли Вілма пройшла повз телевізор, то зачула гарячий неприємний запах – щось між згорілою ізоляцією й паленим беконом.
Вона присіла біля пакунка й побачила, що це зовсім не пакунок – принаймні він не вписувався в будь-яке звичне уявлення про пакунок. То був камінь, за допомогою канцелярської гумки обгорнутий шматком лінійованого аркуша. Вона дістала папір і прочитала послання:
Прочитавши двічі, вона глянула на інший камінь. Підійшла до нього й стягнула прикріплений папірець. Той же папір, таке ж послання. Вона підвелася, тримаючи по одному зім’ятому аркуші в руках, глипаючи то на один, то на інший знову й знову, рухаючи очима так, ніби спостерігачка запеклої гри в пінг-понг. Зрештою Вілма промовила три слова:
– Нетті. Ота пизда.
Вілма зайшла на кухню і крізь зціплені зуби вдихнула з хрипким свистячим звуком. Вона порізала руку об тріску скла, витягуючи каменюку з мікрохвильовки, й байдуже дістала скалку з долоні, перш ніж зняти припасований папір. Те саме повідомлення.
Вілма швидко пройшлася по інших кімнатах на першому поверсі й оглянула решту збитків. Зібрала всі записки. Вони були однакові. Тоді повернулася на кухню. Оглядала збитки, не вірячи власним очам.
– Нетті, – повторила.
Зрештою айсберг шоку навколо неї почав танути. Перша емоція, що прийшла на зміну, була не гнівом, а недовірою. «Нічого собі, – подумала вона. – Та жінка, мабуть, справді божевільна. Точно, якщо вирішила, що може зробити щось таке мені – мені! – і жити далі й лиха не знати. З ким вона, на її думку, має справу, з Ребеккою з ферми Хуянібрук[78]?»
Долоня Вілми спазматично стиснула записки. Вона нагнулася й жваво потерла зім’ятим рожевим папером, що жмутом стирчав із долоні, свій широкий зад.
78